Двадцята неділя після Зіслання Святого Духа. о. Ярослав Свищук

Не плач!

У чудовому місті Наїн зустрілися дві процесії: одна процесія несла померлого сина вдовиці, а поміж людей опечалена мати, повна сліз та розпуки по втраті єдинородного сина, а друга процесія на чолі зі Світлом Життя. Це сам Христос приступає до мар, на яких було мертве тіло молодця, торкається мар та каже: «Молодче, кажу тобі – встань!» І мертвий підвівся та почав говорити. Страх огорнув усіх людей, і вони казати: «Великий пророк устав між нами, і Бог навідався до народу свого».

Скільки-то сліз та розпуки пережили батьки, мати, сестра чи брат по втраті своїх найдорожчих осіб під час Другої світової війни й опісля. Для тих, що не вірять, смерть є великою катастрофою і нещастям, але для тих, що мають віру, вона є мостом, який уможливлює нам зустріч із воскреслим Христом. До вдовиці, яка втратила сина, Христос промовив: «Не плач!», – бо така була воля небесного Отця, щоб через неї був прославлений Христос, що є дат елем життя разом із Небесним отцем.

Старе жидівське оповідання розповідає, що один жидівський рабін мусів виїхати надовго за кордон. У міжчасі померла його дружина. Наступного дня по її смерті він приїжджає додому і першими словами його були: «Де мама?» Син просить його, щоб сів і перекусив щось після подорожі, а опісля каже до батька: «Батьку! Літами назад був у нас один незнаний чоловік і залишив нам діамант. Він прийшов до нас і забрав його від нас. Чи добре він зробив?» –запитав син. «Певно, що добре». По тих словах перевів син батька до другого покою, відкрив простирало з тілом покійної матері і сказав: «Бог дав, Бог взяв!» (Йов). Бог дав нам діамант – нашу найдорожчу матір, і Бог взяв його в слушний час.

Отак і ми, віруючі у воскреслого Христа, зносимо кожну і найболючішу втрату, бо віримо, що ми так чи інак побачимося з нашими найдорожчими у вічній батьківщині, до якої, як ті прочани, зближаємося щодня.

Ми часто є присутніми на похоронах і питаємо, чому та людина померла на світанку своїх літ, чому Господь забрав її передчасно. На те святе Євангеліє дає нам відповідь, що ніщо не діється без Божої волі. Усе передбачене і Богом визначене, немов у комп’ютері. Наше життя – це неначе мандрівка лелеки із зимного у теплий, гарячий край вічної весни, «де немає ні болізни, ні печали, а життя безконечне». Без сумніву, коли після втрати дорогої нам особи наші приятелі і рідні потішають і просять прийняти цю болючу втрату як Божу волю, тоді ми питаємо себе, а чому саме на нас упало це нещастя і чому ця смерть має бути для нас Божою волею. Тоді наша віра підказує нам відкинути цей сумнів, а погодитись із фактом цієї болючої втрати і твердити свій розум у переконанні, що стежки Божого провидіння незбагненні для нашого людського розумі і вони будуть нам відкриті щойно на Страшному суді Христовому.

Один син писав до батька по втраті мами такого листа: «Найдорожчий тату! Ніколи не забуду ваших слів, коли ви при запечатанні гробу нашої мами сказали нам, дітям: «Діти! Не плачте! Ми скоріше чи пізніше побачимося з мамою на другому світі». Ці слова завжди підбадьорюють мене після нашої найбільшої втрати. А це тому, що я вірю, що Христос таки воскрес і дожидає нас усіх у Своєму Небесному Царстві. Слова, що їх сказав Ісус до опечаленої вдовиці: «Не плач» – стосуються зарівно й до нас, коли доведеться втратити дорогу нам особу. Він всилі утихомирити наш біль і допомогти нести наш хрест, бо Він сказав: «Прийдіть до мене всі втомлені і обтяжені, і я облегшу вас» (Мт. 11:28).»

На одному цвинтарі є мармуровий хрест, а під ним видніється повчальний напис: «Ти ще подорожній, а я вже вдома». Так, ми всі є подорожними-прочанами на тій землі, і ніхто незнає ні дня, ні години, коли Господь застукає до наших дверей і, неначе той люблячий пастир, скаже до своєї овечки: «Спочинь на зеленім пасовиську вічних левад, у царині Небесного Отця, де вічне життя». Амінь!

 

о. Ярослав Свищук

Ідіть і навчайте всі народи

Львів: Свічадо, 2002.