П’ятнадцята неділя після Зіслання Святого Духа. о. Ярослав Свищук

Дві найбільші заповіді

Історія людства записала на своїх сторінках багато геніїв – геніїв науки, геніїв у сфері винаходів, геніїв у галузі музики. Однак, це вибрані і Богом обдаровані люди, і не кожна людина може бути генієм. Але незаперечною є правда, що кожна людина має бути генієм серця. А це тому, що Господь Бог кожній людині дав іскрину своєї Божественної любові. Любов є тією динамічною силою, що скеровує наше життя до добра, краси, віри і надії на краще майбутнє.

Тож не дивно, що Христос Спаситель у відповідь молодій людині, яка найважніша заповідь у Законі, сказав, що на двох заповідях любові побудовано увесь Закон. Із першою заповіддю, здається, немає труднощів, бо кожен із нас по-своєму любить Господа Бога, але коли йдеться про любов до ближнього, тут натрапляємо на деякі труднощі, бо, як свідчить практика життя, у найбільш ідеальному подружжі часто виникають проблеми між батьками, дітьми, братами і сестрами.

Буває непорозуміння й ненависть в організаціях світських чи церковних. Ми заявляємо, що любимо Господа Бога, але нам тяжко любити ближнього свого. Святе Євангеліє часто пригадує нам, що любов до Бога і любов до ближнього – це одна і та ж любов. Тому Бог Отець, знаючи нашу людську неміч, послав Свого Єдинородного Сина, щоб стався людиною і, як людина, перейшов страшні муки з безмежної любові до нас, а прибитий на хресті, молився за своїх ворогів: «Отче, відпусти їм, бо не знають, що роблять» (Лк. 23:34). Ісус ототожнює себе з нашим братом, коли каже: «Коли ви зробили це одному із Моїх братів – ви Мені це зробили». Насправді говорити про любов – це найлегша річ, але виконувати її в нашому щоденному житті – це мистецтво, якого вимагає від нас сам Спаситель і яке є вимогою нашого життя і умовою нашого особистого щастя. Бог є любов’ю, а ми є еманацією Його божества через нашу безсмертну душу; і як довго ми перебуваємо в любові, так Бог перебуває в нас, бо слушно сказав євангеліст Йоан: «Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Богові і Бог перебуває в Ньому» (1 Ів. 4:16).

А тепер один приклад милосердя. Це діялося під час Другої світової війни в Італії, у містечку Барґа. Тут жила одна убога жінка, яка переховувала в своїм домі англійських вояків, годувала їх та перев’язувала їхні рани. Довідалися про це німецькі вояки, заарештували її, кинули до в’язниці і вже були готові її розстріляти. Під час допиту, націливши на неї револьвер, закричали: «Чи це правда, що ти ховала в своїм домі багато осіб?» «Так, це правда», – відповіла без страху жінка. «Чи це були англійці?» – спитали німецькі вояки. «Це були мої брати», – сказала жінка. «Чи це були партизани?» «Так, це були партизани! – дала відповідь відважна героїня, – Але, якщо ви хочете карати смертю того, хто відповідальний за це, що я допомагал раненим, голодним і вмираючим, то ви не вбивайте мене. Я є невинна! Я виконувала волю того, хто доручив мені це робити».

«Добре! А тепер скажи нам, хто доручив тобі це робити?» – Настала коротка тиша. Жінка вийняла з кишені невеликий хрест – Христове розп’яття. Вона підняла його вгору перед вояками з револьверами і сказала: «Ось Він! Він наказав мені любити всіх! Вбивайте його!» На вид такого геройства і сильної віри очі розлючених німців злагідніли, вони сховали револьвери і відіслали жінку додому.

Ось геройська любов і нездоланна віра убогої жінки, що сокрушила серця розлючених вояків. І слушно каже апостол: «Якби я говорив людськими й ангельськими мовами, але не мав любові, я був би мов мідь дзвінка або кимвал звучний.

Якби я мав дар пророцтва і відав усіма тайнами і знаннями і якби я мав усю віру, щоб і гори переносити, але не мав би любові, я був би ніщо. Якби я роздав бідним усе, що маю, та якби дав моє тіло на спалення, але не мав любові, я не мав би ніякої користі.

Любов довготерпелива, любов лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надувається, не бешкетує, не шукає свого, не рветься до гніву, не задумує зла, не тішиться, коли хто чинить кривду, радіє правдою, у все вірить, усього надіється, все зносить терпеливо. Любов ніколи не минає!» (1 Кор. 13:1-8).

Я є другим Христом для вас, мої дорогі, а ви є другим Христом для мене. О, якщо б ми дійсно заглибилися в ту чудову правду, ми б від сьогодні були такі добрячі, такі милі, такі уважні, такі вибачливі супроти наших ближніх, як ніколи перед тим, бо ми б убачали у нашому ближньому другого Христа! А це свята правда, бо сам Христос про це сказав, і тому то мусить бути правдою.

Дехто з вас може сказати, що неможливо, аби ми всіх любили. Чи маємо любити також тих, що нас переслідує, ненавидить, бажає нам зла. Так! Христос казав усіх любити, навіть наших ворогів. Безперечно, ми не мусимо бути їхніми приятелями, але нам не можна мати до них ненависті, радше молитися за їхнє навернення і зміну ставлення до нас. Христос, виразно казав і то у всіх Євангеліях: «Любіть ворогів ваших… добро творіть… Бо коли ви любите тих, що вас люблять, то яка вам за це нагороду?» (Мт. 5:44-46). Моїм братом не є тільки мій брат по крові, але кожна людина, відкуплена найсвятішою кров’ю Христа-Спасителя, що добровільно віддав себе на смерть, аби заслужити нам вічне спасення в небі. А тепер розкажу вам про героїчну любов одного хлопчини. Це діялося в тридцятих роках того століття. Як розповідає о. Фленінґен, засновник славного міста «Бойс Тавну» в Небраска (біля Омага), зимового ранку під час жахливого сніговію хтось застукав до дверей його резиденції. Він відчинив двері і побачив маленького хлопчину, а на його плечах – удвічі більшого хлопця. «Як ти його сюди приніс? – спитав священик. – Чи він не тяжкий був для тебе?» «Ні, – відповів хлопчина – Він не тяжкий. Він мій брат, я знайшов його півмертвого на морозі». І сьогодні і в головній брамі «Бойс Тавна» стоїть скульптура того хлопчини, а під нею напис: «Він не тяжкий – він мій брат». Амінь!

 

о. Ярослав Свищук

Ідіть і навчайте всі народи

Львів: Свічадо, 2002.