Перша неділя після Зіслання Святого Духа. о. Ярослав Свищук

Дорогі брати і сестри!

Сьогоднішнє Святе Євангеліє ставить перед нами проблему першенства. Коли ми починаємо якусь справу, то завжди повинні глядіти, чи це діло є в ім’я Боже, чи Господь Бог є тим першим, задля Якого ми цю справу починаємо, і чи ми діємо в Його ім’я. багато з нас зайняті турботами земськими, багато журимося непотрібно, багато плануємо такого, що часто не згідне з Божою волею. Ми часто подабні до малої дитини, яка дістала забавку, що бавиться нею якийсь короткий час, а пізніше її покидає. Ми молимося, але наша молитва не є витривалою, не є постійною, не є сильною. Ми віримо і не віримо. Часом виглядає так, як казав один єврей: «Я вірю, що Петро ходив по воді, але чи та вода була глибока, чи плитка – то я це не знаю.»

Дорогі брати і сестри! Сьогоднішнє життя диктує нам скріпити нашу віру в Ісуса, що Він є Перший, що Він є Дорогою, Правдою і Життям, що без Нього ми зовсім нічого не можемо зробити. Без Нього ми наче ті сліпці, що зближаються до провалля. Ми скоро туди впадемо, якщо не маємо віри.

Ісус Христос не вимагає від нас багато віри. Він каже: якщо будете мати стільки віри, як зерно гірчичне, скажете цій горі, щоб перемістилася – і воно станеться. Що є та гора? Та гора – це наші злидні, наші турботи, наші журби, через які мусимо перейти, неначе через Рубікон, і поставити Господа Бога на першому місці.

Ісус Христос у своєму Святому Євангелії сьогодні вимагає дуже багато, по-людськи кажучи, щось неможливого. Але що для людей неможливе, у Бога все можливе. Він каже: «Хто для мене не відречеться, не покине батька, матір, братів і сестер і не візьме свого хреста і не піде за мною – не гідний мене.» це не треба розуміти дослівно, а радше як параболу, хоча у цій параболі дуже багато правди. Ісус Христос вимагає від апостолів і від кожного із нас, щоб ми поставили Господа Бога на першому місці. А дуже часто ми Його ставимо на третьому або й на жодному місці. В такій грі Господь не хоче з нами мати нічого спільного.

Життя – це шахівниця. Головною фігурою шахів є король. Ісус мусить бути тим королем, який диктує всі прояви нашого життя. Його завжди мусимо ставити на першому місці. Якщо так не є, то Господь Бог каже: «Я не хочу мати з вами нічого спільного. Грайте собі самі, а я відхилю від вас своє лице.» Трагічний стан людини, якщо вона дозволить Ісусові відхилити Його святе лице від неї. Кожен із нас є Божою іконою, всі ми є Божа ікона. Всі ми сотворені на Божий образ і подобу. Кожна людина є моїм братом. Наша релігійність дуже часто обрядова. Ми поставили, як каже Митрополит Андрей Шептицький, обряд на п’єдестал. Обряд для багатьох людей став догмою. Зміна хоч одної його частини викликає обурення, неспокій. Але це не є доказ нашої правдивої релігійності. Є люди релігійні і є люди духові. Люди релігійні ходять до церкви, ставлять свічечки, моляться на вервиці і навіть приступають до Святого Причастя, беруть участь у Святій Літургії, є членами релігійних хорів, товариств – але вони ще не є вповні духовими людьми. Бути духовою людиною значить віддати себе цілковито в обійми Ісуса і сказати Йому: «Ісусе, Ти мій приятель, Ти мій батько, Ти мій друг, Ти моє все. Тобі я довіряю вповні ціле моє життя, в радощах і терпіннях. Ти є все для мене». Така людина є духова. Це видно навіть з її обличчя: вона вся радісна, вона все усміхнена, вона все спокійна, вона ніколи не нарікає, надмірно не критикує, бо здорова критика є позитивна і потрібна, але критика негативна ранить.

Хочу застановитися з вами, мої дорогі, саме над тим елементом критики. Через довголітнє закріпощення, через те, що 70 років ми були під совєтською атеїстичною системою – це все породило в нас духа неґативізму. Послухайте під церквами, на роздоріжжях, про що люди говорять. Мало коли про духовні речі, а все «він сказав», «я сказав». Моя рація завжди зверху. У наших розмовах, у ставленні до нашого брата проявляється гордість і брак покори. А хто мій брат? Чи тільки брат по крові чи по обряду, українець? Ісус Христос у притчі про доброго самарянина каже, що моїм братом є кожна людина. Кожна людина, створена на Божий образ і подобу, відкуплена Найсвятішою Кров’ю Христа Спасителя.

«Хто хоче бути першим, – каже Христос у Євангелії, – той буде останнім. Я прийшов не щоб мені послужили, але послужити іншим, щоб життя віддати на відкуплення багатьох». Це і є ціль приходу Христа Спасителя: щоб ми були щасливі, а передусім – щоб ми були спасенні і колись поєднані з Господом Богом у небесній славі серед небесних хорів і зі святим Євангелієм.

Наведу вам ще такий приклад.

Читав я раз у газеті, що одна молоденька дівчина була дуже залюблена у своєму хлопцеві. Довгі місяці, а то і, здається, роки, вона молилася, щоб Господь Бог привернув серце її улюбленого хлопця. Минали дні, тижні, місяці, а серце того хлопця зовсім було тверде. Але вона далі молилася, бо вірила в силу молитви. Врешті по одному році дівчина довідалася, що цей хлопець бере марихуану, п’є, ба навіть ходить з іншими дівчатами. Трапився інший хлопець, не такий, як той, красивий, але чесний, довірливий, побожний. І вона каже: «Господи, дякую Тобі за ласку, що Ти не дав мені того першого, а дав цього другого, менш красивого, але чесного і побожного».

Як бачимо з цього прикладу, Божі стежки – не наші стежки. Часом здається, що Бог не вислуховує нас. Це не так: Бог завжди нас вислуховує, але вислуховує нас в аспекті нашої віри і вічності, нашого добра, земного і вічного. І тому пам’ятаймо, що Господь Бог ніколи не відкидає нашу молитву. Якщо нам вдається, що ми не є вислухані, то на це є певна причина, бо все діється ad spectrum aeternitate, тобто в аспекті вічності, ціле наше життя.

Амінь.

 

о. Ярослав Свищук

Ідіть і навчайте всі народи

Львів: Свічадо, 2002.