Мирон Керуль-Кмец. Двадцять п’ята неділя по Зісланню Святого Духа

Двадцять п’ята неділя по Зісланню Святого Духа (Лк. 10:25-37)

Головна заповідь.

Добрий самарянин.

Коли я чекав в одному кабінеті, щоб залагоди­ти свої справи, з канцелярії вийшла старенька і скоріше сумно, ніж розгнівано сказала: „Той чоловік не має жодного співчуття до мене… Так мене прогнав…” Не сказала нічого більше, але кожен, хто вже щось оформляв у кабінетах, доб­ре знав, про що говорила. Урядовець став відо­мим як людина без співчуття. Так говоримо про тих, кому далекі біда та труднощі ближнього. Можна сказати, що там, де брак любові, нема співчуття. І якщо й появиться, то не має сили спонукати людину до помочі ближньому.

Зберігання головної заповіді – любові до Бога та до ближнього – веде нас до справжнього спів­чуття. Його характерною рисою є спроможність бути уважним до важкого становища ближнього та заохотити себе до розв’язання його труд­нощів.

Бути співчутливим – це розпізнавальна хрис­тиянська риса. Це наслідування нашого Бога. Про це свідчить ціла історія спасіння: усе, що Бог зробив для людини від падіння наших пра­родичів у раю, говорить про величезне співчут­тя та любов Бога до людини.

Ця вістка про Боже співчуття нам відома. Але для перших християн, особливо для тих, що навернулися з поганства, ця вістка була дуже несподіваною. Сприймання Бога у язичництві було зовсім іншим, тогочасні грецькі філософи говорили, що Бог є безсердечний і далекий від світу. Приписували Йому неспроможність спів­чувати, бо лише так собі могли уявити Божу незалежність від людей та речей. Згідно з їх­нім переконанням богохульством було вводити Бога до мирських справ. Поганський світ віками сприймав Бога у відношенні до світу, як недо­сяжного і недоторканного.

Християнство, що говорило про Бога як про Отця, котрий людину милує, співчуває і прагне їй допомогти, принесло майже революційну змі­ну. Дійсність, яка запалювала людей, дала по­штовх до нового способу життя. Всюди там, де прийшло християнство, ця думка назавжди змі­нила цілу культуру.

Притча про милосердного самарянина дуже гарно і пластично змальовує нам цю правду. Свя­щеник та левіт віддзеркалюють Боже діяння згідно з мисленням поганського світу. В мило­сердного самарянина однак бачимо правдиве ставлення Бога до людини. Бог до неї співчутли­во схиляється і допомагає їй у терпіннях.

Після хрещення ми були запрошені насліду­вати Божу любов та співчуття. Ісус Христос у притчі говорить не лише законовчителеві, але й нам: Іди і ти роби так само (Лк. 10:37). Збері­гання головної заповіді є таким чином основним і найбільшим завданням християнства. Міра, з якою будемо старатися наподібнювати Божу любов та співчуття, буде вирішальним критері­єм на Страшному суді. Звістив нам це наш Спаситель, коли сказав: Усе, що ви зробили одному з Моїх братів найменших – ви Мені зробили (Мт. 25:40). І так у біді кожної людини можемо зустріти Христа, котрий мене питає: „Чи ти лю­биш Мене?”. І гарно, якщо нашою відповіддю на це питання є співчутливе діяння, котре виявляє нашу любов.

У часописі харизматичного руху Фоколаре „Нове Місто” автор у вступній статті говорить про своїх друзів – одне подружжя. Він – успіш­ний підприємець, вона – дитячий лікар, котра, хоч і любила свою професію, ніколи за фахом не працювала. Мала бо троє дітей і середня до­нечка Гануся була тілесно й душевно неповносправною. У десять років – як трирічна дитина. Понад те деколи дуже уперта і часто робить усе наперекір. Наприклад, під час їжі ходить біля столу і пальцем пробує, чи інші не мають на та­рілці щось ліпше як вона, або, йдучи дорогою додому, зупиниться і нема тої сили, котра би її змусила йти далі. Мати довірила свою долю Бо­гові і в таких хвилинах ніби чула Ісусове пи­тання: „Чи любиш Мене дійсно і тепер?” І так віч-на-віч цьому заклику знову знаходить силу, терпеливість і ласку.

Браття і сестри. Відчинімо свої серця, щоб сьогод­нішнє Євангеліє запалило нас так само, як пер­ших християн до радикального наслідування нашого Бога в любові, з котрої виходить справ­жнє співчутливе діяння.

Керуль-Кмец Мирон
Проповіді/Пер. зі слов. єром. Дам’яна Кічі. – Львів: Місіонер, 2008. – 280 с.

Tags:


You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. Both comments and pings are currently closed.

AddThis Social Bookmark Button

Comments are closed.