propovid.org.ua

Тринадцята неділя по Зісланню Святого Духа (Мт. 21:33-42)

Дорогі у Христі брати і сестри! В сьогоднішній притчі Ісус бажає дати нам важливе повчання, бо показує стосунки людини з Господом Богом.

Образ винограду є близький і зрозумілий нам, особливо тепер, восени, коли збираються плоди винограду. Цим образом виноград­нику часто послуговувалися пророки. Так ця притча про злих виноградарів перекликається з пророцтвом Ісаї, який жив 700 років до Христа. Він каже: “Бог розкопав виноградник, очистив від каміння й насадив у ньому лозу добірну, а серед нього збудував башту, та й сподівався, що вона вродить добрі грона. А вона вродила кислі грона. Отож, мешканці Єрусалиму й мужі Юдеї, розсудіть між мною та моїм виноградником! Що ще я мав був учинити виноградникові моє­му, а не вчинив? … Виноградник Господа сил — то дім Ізраїля, а мужі юдейські — любе його садиво” (Іс. 5:2-3,7).

Так, Господь Бог постійно опікувався вибраним ізраїльським народом, чудесно звільнив його від єгипетської неволі, дав десять заповідей на горі Синай, творив для нього численні чуда, посилав пророків, які пригадували народові, що він перед Богом має тільки один-єдиний обов’язок: служити одному Богові. Та мужі ізраїль­ські дуже швидко забували чуда Божі і збивалися на манівці, а пророків-посланців Божих не хотіли слухати, навіть більше: пророка Іллю прогнали, Ісаю вбили, Єремію перерізали пилою, Єзекиїла вби­ли, Захарію вбили між вівтарем і храмом, та й багатьох інших про­років убивали і катували.

І з болем серця Христос-Спаситель промовляв: „Єрусалиме, Єру­салиме, що вбиваєш пророків і каменуєш посланих до тебе! Скільки разів хотів я зібрати дітей своїх, як квочка збирає курчат під свої крила, але ви не бажали!” (Мт. 23:37)

Бачимо, що Господь Бог – це довготерпеливий і милосердний гос­подар, який не карає відразу, а посилає все нових своїх слуг-пророків, щоб через них знову і знову пригадувати народові вибраному єдиний обов’язок: здавати вчасно належні плоди Господеві, тобто виконувати Божі заповіді, не мати інших богів, любити, єдиного Господа і йому вірно служити. Ота Божа довготерпеливість дозволяє навіть на те, щоб посланці Господні були зневажені і навіть убиті.

Вкінці Господь посилає свого Сина, не для того, щоб покарати, а щоб спам’ятати, бо Син Чоловічий прийшов на землю не щоб погуби­ти, але щоб спасти те, що загинуло. Але злі виноградарі, закам’янілі у своїй жорстокості і гордості, вбивають сина Господаря, взявши його, вивівши геть за мури виноградника-Єрусалиму і розіп’явши Його на хресті. Вони надіялися забрати собі Його спадщину, але в своїй злобі цілком забули про те, що існує господар, який за таке злодіяння при­йде сам і принесе люту кару: „Злих люто вигубить, а виноградник найме іншим, що будуть своєчасно давати Йому плоди” (Мт 21:41).

І ми знаємо, що кара Господня прийшла на народ ізраїльський 70 років по Різдві Христовім: місто Єрусалим було повністю знищене римлянами з лиця землі, разом з храмом-святинею, а народ ізраїльський було люто знищено, а хто вцілів, продано в рабство.

Христос знає про це, тому на закінчення цієї притчі говорить: „Кажу вам: відніметься від вас Царство Боже і дасться народові, що буде приносити плоди його” (Мт. 21:43).

Отже, ми, християни, увійшли в той Божий виноградник, ста­ли новим вибраним Божим народом, тою Церквою, яку „ворота пекла не подолають”. Бог сотворив цілий світ прекрасний і дивний, загородив його як огорожею, своїм Провидінням і Божими Заповід­ями, поставив вежу-Церкву в якій постійно вартує сторожа – єписко­пи і священики, видовбав чавило – це Святі Тайни, які дають людям, як із джерела, Божі ласки.

Але задумаймося сьогодні, чи ми даємо своєчасно Господеві плоди, які він від нас очікує? Чи не даємо ми замість плодів любові, милосердя, віри і добрих діл колюче терня наших гріхів, яке впинається в голову Ісуса Христа, Розіп’ятого за нас на хресті? Задумай­мося сьогодні, бо кожне слово цієї притчі може бути сказане про нас, а Син Божий, коли знову прийде на землю, вже не буде передавати виноградник іншим, а буде нас питати на Страшному Суді: чи ми приносили Богові добрі плоди. Що ми Йому відповімо? Тяжка буде наша відповідь, бо часто плоди наші кислі: це сварки з рідними і близькими, прокльони, ворожбитства, п’янство, розпуста, ненависть. А навіть, коли Господь приходить до нас щонеділі під час Служби Бо­жої у Пресвятій Тайні Євхаристії, просячи нас: „Прийдіть до Мене всі стомлені і обтяжені, і Я облегшу вас” (Мт 11:28), ми не хочемо Його прийняти у своє життя, проганяючи і кажучи Господеві: „Віді­йди, Господи, з моєї дороги, бо я не хочу прийняти Тебе до свого сер­ця, хочу бути сам собі богом і господарем, не потребую Твоєї опіки і милосердя, які Ти подаєш мені у Святих Тайнах, не хочу подякувати Тобі за всі ті добродійства, які Ти мені вчинив”.

Христос говорить: „Я виноградина, ви – гілки. Хто перебуває в Мені, а я в ньому, – той плід приносить щедро. Без Мене ж ви нічого чинити не можете. Якщо хтось у мені не перебуває, той, мов гілка, буде викинутий геть і всохне; їх бо збирають, кидають у вогонь (пе­кельний) і вони згорають!” (Ів 15:5-6). Отже, якщо ми, вщеплені в Христа в Святій Тайні нашого Хрещення, не живемо Христом, не живемо Його життям, як Він нам у своїх заповідях любові Бога і ближнього заповів, не даємо плодів добрих і солодких Господеві, то будемо відтяті і кинуті у вогонь вічний, де „плач і скрегіт зу­бів”.

Ми, християни, вибрані і покликані Богом. Це Божа ласка і при­вілей Неба, що ми маємо дар віри і належимо до Христової Церкви. Ми, діти Божі, маємо молитви, Літургію, Святі Тайни, Боже Слово і добрий приклад багатьох наших ближніх, котрі перебувають у любо­ві Бога і ближнього. Тому нам треба користати з цих Божих ласк. Бо каже Христос: „Від усякого, кому дано багато, багато від нього і вимагатимуть” (Лк. 12:48), і саме користання з цих Божих дарів є принесенням Господеві доброго плоду зі свого життя. Тому у свій час віддаваймо Боже Богові, тобто сповняймо все те, що Він нам заповів, а коли ми будемо добрими і ревними виноградарями-християнами, то і винагорода наша буде велика в Небі. Амінь.

ПРИКЛАДИ

1. У східній частині Лондона священик прийшов до п’ятнадцятилітньої дівчинки, що помирала від перевтоми і виснаж­ливої праці. У їх родині дуже скоро померли від хвороби тато і мама. Вона залишилась молодшим братам і сестрам за маму. Довелось ба­гато працювати, щоб прогодувати своїх братів і сестер. Від виснаж­ливої праці захворіла. Священик її запитав:

-   Чи ви були щонеділі на богослужінні?

-    Ні, – відповіла помираюча дівчинка.

-    Чи ви відвідували недільну школу для дітей?

-    Ні.

-    Чи постійно ви приступали до Святого Причастя?

-    Ні, – тихо відповіла дівчина.

-    Бідна дитина, – сказав священик, – що ж ви в такому випад­ку покажете Спасителеві, коли Він запитає, що ви робили для Нього на землі?

-    Покажу Йому свої руки, – сором’язливо відповіла дівчинка, витягнувши з-під ковдри свої худенькі, спрацьовані руки і простягнувши їх до гори.

Священик до глибини душі був зворушений цією картиною і щиро заплакав. Він впав на коліна і почав гаряче молитися, щоб Спаситель прийняв працю цих маленьких рук, що пожертвували себе заради своїх молодших братів і сестер.

Висновок. Ми дуже часто вважаємо себе великими праведниками, бо добросовісно і ретельно виконуємо свої релігійні обов’язки. Але як часто ми є тими злими виноградарями, коли своїми гріхами заново розпинаємо Божого сина та Його посланців. І руки цієї дитини, що пожертвувала своє життя за інших для Бога є набагато цінніші, як наші руки, що не хотіли ніколи потерпіти заради Христа.

2. Без милосердя не спасемося у цьому світі. Якщо наша віра, наш обряд, наша духовна праця робить нас жорстокосердими, подібними до злих виноградарів, то щось не так у нашому житті, чогось ми не розуміємо і не робимо.

Як часто ми бачимо, що люди у церкві добрі, побожні, але коли у житті щось почне стосуватися грошей або матеріальних цінностей, то вже не тільки про Бога, але і про людяність та порядність забу­вають. І ця невдячність та нелюдимість ранять Христа і вбивають сердечних людей гірше, як зброя.

Це трапилося у Польщі. Молода пані, що вчилася за кордоном, поїхала з малолітнім сином до міста на закупи. Вона була впевнена у собі, тому не взяла зі собою кучера, а повела карету сама. Коли вона пішла у магазин, коні чогось сполохались, зірвалися з прив’язі і по­неслися по дорозі. Це побачив бідний селянин. Він відважно кинувся до коней і зупинив карету. При цьому сам сильно поранився. Його забрали до лікарні.

Зранку він прокинувся і запитав, чи не приходила пані подяку­вати. Йому відповіли, що ні. Опісля він кожен раз запитував, чи не приходила пані. А пані порахувала нижчим власної гідності спілку­ватися і дякувати неосвіченому і занедбаному селянину.

Незабаром селянин помер. Він помер не стільки від отриманих ран, як від людської жорстокості і невдячності. Перед смертю, вже у маренні він запитав: «Пані не приходила…». Він не хотів жодної винагороди за свій подвиг, він хотів тільки простої людської подяки і милосердя

Пам’ятаймо, що наша жорстокосердість і невдячність здатні вби­вати людей сильніше, як зброя. Вони помножують рани Христові, за­ново Його розпинають і роблять навколишній світ більш жорстоким і гріховним. Тож плекаймо у своєму серці милосердя – стан, коли нам приємно робити добро іншим, і світ навколо нас стане кращим, щасливішим.

Священик Олександр Селезінка

Сівач. серпень 2009, ч. 8 (119), рік 11

Tags: недільні проповіді

You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. Both comments and pings are currently closed.