Мт. 10:32-33; 37-38

Подвижники добра

Єпископ Софрон Мудрий, ЧСВВ

„По всьому світі мучеників твоїх кров’ю, як багряницею та виссом, Церква твоя приокрасилася, ними ми кличемо до Тебе, Христе Боже: Людям твоїм щедроти твої зішли, спокій громаді твоїй даруй і душам нашим велику милість” (Тропар Неділі Всіх Святих). Ось так співали ми сьогодні на Святій Літургії, коли Церква Христова в так звану Неділю Всіх Святих, прославляє Святих не поіменно, а всіх разом, об’єднуючи їх в численні хори, всіх, кого благодаттю обдарував Святий Дух: Праотців і Патріархів, Пророків й Апостолів, Мучеників і Священномучеників, Праведників та всіх інших безіменних Святих. Наша Церква згадує і вшановує Святих бо вони на землі були „кивотами благодаті Божої”, а на небі стали „оселею слави Твор­ця”. Пам’ять їх перебуває з роду в рід – з похвалами і благо­словеннями. Крім того, ми шануємо і звеличуємо Святих тому, що вони всі отці і брати наші духом віри Христової і любові, що нею вони нерозривно з нами з’єднані, становлять з нами одну Церкву Христову. Тож уже від перших віків християнства Церква Христова прославляла подвиги, чесноти і страж­дання Святих, молилася на гробах мучеників, будувала в честь їх храми, встановлювала свята, складала служби й пісні на спо­мин про них, зберігала побожно їхні мощі, призивала їх у мо­литвах і шанувала їхні святі ікони.

Стародавні праведники, Пророки, Апостоли, Мученики – під хрестом гонінь, проповідники Євангелії – посеред воро­гів християнства, пустинники, подвижники добра – в безнас­танній боротьбі з пожадливостями й зіпсованим світом, взага­лі всі Святі, яких Церква Христова сьогодні прославляє, стали великими і святими перед Богом і людьми заради своєї віри в Бога-Творця всесвіту. Вони-бо „вірою підбили царства, чини­ли справедливість, обітниці осягнули, загородили паші левам, силу вогню гасили, вістря меча уникали, ставали сильні, був­ши недолугі, на війні проявляли мужність, наскоки чужинців відбивали” (Євр. 11:33-34).

І ледве Христос відійшов з цієї землі, а вже захмарилося небо й почала лютувати буря над малою ще тоді громадкою визнавців Христових. Напевно, всі ми чули про гоніння за пер­ших трьох віків, коли римські цісарі завзялися були цілковито знищити християнство. Візьмімо лише до уваги хоч би часи Нерона. Кожного вечора сходилися товпи римського народу па ігрища і дивилися на муки невинних християн, яких прив’язува­ли до дерев, облитих смолою; і вони горіли серед страшних мук. В тюрмах цирків чи колізею перебували старші і дівчата й мо­лодці, а побіч них у клітках ревли виголоднілі дикі звірі. В ло­жах театрів і цирків сиділи кровожадні й звироднілі царі й стар­шина народу й приглядалися, як на арену виходять люди, як їх роздирають дикі леви, тигри, гієни. На цих мучеників здійснювалися слова Христові: „ви будете плакати, а світ буде весели­тися”. Люди невинні, що не вчинили в житті найменшого зла, йшли на муки за Христа лише тому, що його любили, визнава­ли, що намагалися його наслідувати в своєму житті. Тому, що розуміли силу і вагу слів Христових, які ми чули в сьогоднішній святій Євангелії: „Кожний хто визнає мене перед людьми, того і я визнаю перед моїм Отцем небесним. Хто ж мене зречеться перед людьми, того й я зречуся перед Отцем моїм небесним” (Мт. 10:32-33). А визнати Христа – це  повністю заявитися за Нього, не боятися бути Його визнавцем в серці і на ділі, вірити у правди, що їх Він об’явив і Його Церква навчає. Визнати Христа – це вірно зберігати Його святі заповіді, без огляду на грішних людей. Визнати Христа – це захищати святу віру, її правди та її слуг перед тими всіма, хто нападає на неї. Визнати Христа – це, за нашою спроможністю, протиставитися наклепам проти релі­гії і культу-богопочитання.

Були хвилини в історії Церкви, коли здавалося, що воро­ги перемогли. Ось Діоклетіян казав вибити монети з написом „Номіне крістіянорум дельто” на пам’ятку знищення християн! Але Христос чував над своїм стадом. Визнавці і мученики за Христа гинули, але після них, немов із землі, виростали нові, які не страхалися заявляти: „Я є християнин!”

Дорогі брати і сестри! Хто й сьогодні хоче посеред ново­го поганства залишитися вірним заповідям Божим, мусить бути вірним своїй святій вірі, Церкві; мусить мати відвагу перших християн! Хоч тепер на вірних визнавців Христових не напускають диких звірів, проте є інші, куди страшніші за­соби знущання і катування. Окрім фізичних тортур, вживають часто моральних: легковаження, кпин, насмішок і т. д. Поборювання християнського світогляду триває й сьогодні в усіх закутинах світу; тільки нам бракує деколи тієї відваги, яку мали перші християни. Вони-бо віддавали своє життя за Христові ідеали, а ми не раз страхаємося чи стидаємося за­йти до храму Божого, де він ще є відчинений, щоб помолити­ся, вклякнути перед утаєнним Євхаристійним Христом. Душа наша потребує Святої Тайни Покаяння, Євхаристійного кор­му – Святого Причастя, однак ми не приймаємо його – бо що скажуть люди? Знаємо, що непристойні, безбожні чи немо­ральні бесіди ображають Бога, що зла книжка чи газета руй­нує зір нашої віри і затроює наші думки та серце, що її читан­ня заборонене, все ж таки читаємо, бо скажуть люди, що ми назадники. Робимо це чи те, хоч знаємо, що не вільно, щоб лише нас не висміяли.

Значить, якщо ми слабкі супроти своїх пожадливостей, коли ми морально не зростаємо, то це тому, що в нас нема такої віри, для якої, за словами Спасителя, немає нічого неможливого. Бо правдива віра не є вірою тільки розу­му, вона є живим полум’яним почуттям, яке захоплює волю і виявляється в ділах. Володіючи всіма силами душі, віра – це животворне начало всього життя християнства. Господь, єди­ний Владика природи і благодатного царства, вимагає від своїх послідовників перш за все віри, і їй дає Він велику силу в ділі християнської звершеності. Тож хто мас віру і охреститься, спасенний буде, бо без віри не можна догодити Богові (Євр. 11:6), каже Святий Апостол Павло. Чому? А тому, що де немає віри, там немає відданості задумам Божим і немає благодатної помочі для нашої слабкої волі. В чому ж ми може­мо знайти силу для виконання заповідей Божих, щоб працювати для свого освячення і йти вузьким шляхом до царства Бо­жого? Здорового нашого розуму і природного нашого сумлін­ня нам недосить у життєвій боротьбі з нашими пожадливостями і спокусами грішного світу. Розум, не підкріплений вірою в Бога, дає нам малу підмогу в цій боротьбі. Навіть сумління наше, не освітлене вірою, або замовкає перед словами лукавс­тва, що виправдують гріх, або судить згідно з поглядами сві­ту, або ж говорить без переконання, як це буває сьогодні в мі­льйонів визнавців Христа. Отже, хто галузку своєї віри не з’єд­нує з лозою-Христом, той безплідний і мертвий, бо „без мене ж – каже Ісус – ви нічого чинити не можете” (Ів. 15:5).

Хто правдиво вірує, що Господь є присутній скрізь, що він бачить кожний наш крок, знає наші думки і почуття, хто переконаний в тому, що всяке беззаконня є великою образою всемогутнього і пресвятого Бога, тому годі грішити. Хто ві­рує, що людина є предметом любові і піклування великого Бога, той не похилить голови ні в яких терпіннях і нещастях життя, а буде своєрідним мучеником, ісповідником Христа аж до загину, як це довершило багато Святих.

Христос Спаситель виразно передрік: „Ви будете плакати і ридати”, але той самий Ісус сказав, що „смуток наш у радість обернеться”; що „ярмо Його солодке і легке”; „бадьоріться – я переміг світ!” Цісар Адріян казав побудувати на Голготі па­м’ятник Венери, а над гробом Спасителя-Ісуса – пам’ятник Зевса; та чи сьогодні хтось віддає там ще шану цій Венері або Зевсові? Про них пам’ять вже давно загинула, а мільйони визнавців Христових рік-річно, по нинішній день, спішать з по­клоном до місць, освячених кров’ю Спасителя.

Саме в Неділю всіх Святих Ісус домагається від нас любові – міцної, сильної, щирої, яка підносилася високо понад усе сотворене; любові, готової на терпіння, хрести, противності. „Хто не бере свого хреста й не йде слідом за мною, той недостойний мене”, каже Ісус (Мт. 10:38). А взяти свій хрест – значить переносити все без нарікань, лементувань, зневіри, що більше – переносити всі негоди життя з подякою для Господа. Йти за Христом – значить терпіти задля Нього і так, як Він тер­пів, з тими самими чеснотами і заради тієї самої мети, яку Він мав, єднаючи наші терпіння з терпіннями Христа Спасителя. Бо власне тут вони черпають свою заслуговуючу силу і роблять нас святими. З ними й ми колись спільно приймемо прославу борців і героїв споконвічного Бога. Амінь.

Софрон Мудрий

Недільна благовість. Проповіді на неділі і свята літургічного року. – Івано-Франківськ: Івано-Франківська Теологічна Академія, 2006. – 376 с.

Ів. 7:37-52; 8:12

Діяння Святого Духа

Дорогі брати і сестри! Найбільшою і найважливішою поді­єю, яка мала наступити в Церкві після Вознесіння Христового на небо, стало Зішестя Святого Духа. Христос-Спаситель вже від довшого часу приготовляв своїх Апостолів на сприйняття Того таємного і виняткового гостя. Христос – головно під кі­нець свого навчання – багато говорив про прихід Святого Духа і ді­яння його на землі. У своїй зворушливій прощальній промові в Вечернику, після попереджень, повчань і обітниць запевняв Апо­столів: „Це мовив я до вас, коли а вами перебував. А Утішитель, Святий Дух, якого Отець в ім’я моє зішле, той навчить вас усьо­го і все вам нагадає, що я сказав вам” (Ів. 14:25-26). А коли по воскресінні Ісус мав відійти до неба, наказав Апостолам, щоби перед зісланням Святого Духа не розходилися з Єрусалиму, кажучи: „Сидіть у місті, аж поки не одягнетеся силою з висоти” (Лк. 24:49) і аж тоді відійдете, коли „приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете моїми свідками в Єрусалимі і всій Юдеї і Самарії й аж до краю землі” (Дії 1:8).

Апостоли послухали Христа. Протягом десяти днів пере­бували на молитві, зачинені в Вечернику, очікуючи обіцяного Утішителя. І не завелись! Бо ось десятого дня „шугнув знена­цька з неба шум, неначе подув буйного вітру, і сповнив увесь дім, де вони сиділи. І з’явились їм поділені язики, мов вогонь, і осів на кожному з них. Усі вони сповнились Святим Духом і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм промовля­ти” (Дії. 2:2-4).

Зішестя Святого Духа супроводили й символічні знаки: на­глий вітер, полум’яний вогонь. Саме ці знаки узмисловили і унагляднили характер діяння Святого Духа. Вони бо означа­ють міць, наснагу, світло й енергію. Обітниця сповнилася. Апо­столи у Святім Дусі віднайшли самі себе: пізнали докладно, хто вони є і які їхні завдання. Святий Дух, наче могутня блис­кавка, просвітлив їхні розуми, пригадав їм усе, що коли-не­будь Христос їм говорив; зміцнив у них віру, в серцях запалив палку любов до Бога, надихнув надземською відвагою, обда­рував надприродними дарами й силою, дав їм нову наснагу до дії та побудив до чину. Вони стали правдивими апостолами, вірними свідками Христа – його життя, вчення, чудес, смерті і воскресіння. Вони більш не боятимуться і не завагаються про­повідувати та свідчити про Христа, спочатку перед ізраїльтя­нами у Палестині, а згодом перед поганами всього світу. Коли на шум буйного вітру, який супроводив Зішестя Святого Духа, надбігли прочани й відвідувачі Єрусалиму, що знаходилися недалеко Вечерника, Апостол Петро негайно використовує цю нагоду і зачинає проповідувати Благовість Євангелії. Говорить він про життя, про смерть, воскресіння і вознесіння Христа Ісу­са. Він кличе відважно: „Мужі ізраїльські! Послухайте оці сло­ва Ісуса Назарянина, якого Бог засвідчив серед вас силою, чудами і знаками, що їх Бог зробив між вами через нього, як ви самі знаєте – отого (Ісуса), згідно з визначеною постановою і передбаченням Божим, ви видали і вбили руками беззаконних, прибивши до хреста; … той же Христос воскрес – „ми всі цьо­му свідки”. „Він, отже, вознесений Божою правицею, одержав від Отця обіцяного Святого Духа й вилив його” на нас, „що ви бачите й чуєте”, у вигляді вогненних язиків, шуму буйного ві­тру та щедрих дарів його. Тому взиває Апостол Петро: „Покай­теся, і нехай кожний з вас охреститься в ім’я Ісуса Христа на відпущення гріхів ваших, і ви приймете дар Святого Духа” (пор. Дії 2:22-38). І цього ж дня охрестилось до трьох тисяч лю­дей, які стали першим зародком Церкви Христової.

Дорогі брати і сестри! День Зішестя Святого Духа тому й є подвійним святом: святом зісланим Святого Духа на Апосто­лів і святом народження першої християнської громади. Дух Святий зійшов на Апостолів у вигляді вогню, бо ж вогонь – найкращий символ усіх наслідків діяння Святого Духа. Вогонь-бо проганяє темряву, очищує метали, запалює і перемінює ре­човини. Він проникає всі речі й уподібнює їх до себе, його мо­гутнє полум’я знімається високо вгору. Дух Святий зійшов на Апостолів, очистив, зміцнив і скріпив їхню віру, спалив у їхніх душах рештки злих схильностей і навиків, наповнив запалом, любов’ю й силою невтомної ревності про спасіння людських душ. Вони ще так недавно відрікалися Христа під час його ро­зп’яття, сумнівалися про його воскресіння. Але тепер сміло і певно боронять пізнану істину перед найвищою радою жидів­ського народу, кидають у вічі гірку правду тим, які розпоря­джалися владою, грішми, військом, які видали на смерть і за­мучили їхнього Учителя і Господа і які спроможні те саме зро­бити й з ними. Після прийняття Святого Духа, Апостоли Христові не уступають уже перед натиском брутальних сил; не усту­пають і їхні послідовники аж до кінця віків. Не одна потуга розсиплеться в порох, а Царство Боже, яким є Церква, трива­тиме навіки. Апостоли цього свідомі, тому всім ворогам Хрис­товим дають постійно коротку й рішучу відповідь: „Більше треба слухати Бога, ніж людей!” – „Хто нас відлучить від Хри­стової любові – кличе Апостол – горе чи утиск, чи пересліду­вання, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч?… я певний, що ні смерть, ані життя!..” (Рим. 8,35,38). Вогненні язики над головами Апостолів Христових – це смолоскип, який кидати­ме вогонь світла Божої правди у темряву цього світу – безпе­рервно, аж до кінця віків!

Дорогі в Христі! Той самий Дух Святий в особливий спо­сіб прийшов і до всіх нас у хвилині нашого Хрищення, Миро­помазання, так що ми стали, як каже Апостол, „храмом Свя­того Духа”. Він і сьогодні, хоч на окремий лад, готовий при­йти до наших втомлених душ і сердець, щоб прогнати темряву нашого духа, очистити забруднення наших пожадливостей, зміцнити нашу віру та по береги виповнити наші серця несхи­тною надією. „Утішитель Святий Дух дасть вам у всьому по­вчання і все вам нагадає, що я сказав вам” – каже Христос-Спаситель. Він нагадає нам вчення Євангелії про вічні Божі правди, про велич і красу Бога-Творця, про остаточну ціль нашого земного життя. Він навчить і переконає нас про те, що є один Бог, що все створив і всім управляє; що той Бог є спра­ведливий суддя, який за добре нагороджує, а за зле карає; що друга особа Божа, Син Божий, стався чоловіком і вмер на хресті задля нашого спасіння. Дух Святий навчить нас зосібна, що душа людська є безсмертна і що ласка Божа до спасіння є конечно потрібна. Саме тоді здійсняться на нас слова Господ­ні: „Я окроплю вас чистою водою, і ви очиститесь. Я дам вам нове серце, і новий дух вкладу в ваше нутро. Я вийму кам’яне серце з вашого тіла й дам вам серце тілесне. Я вкладу в ваше нутро дух мій і вчиню так, що ви будете ходити згідно з моїми заповідями та берегти й виконувати мої установи” (Єзекиїл 36:25-27). Відроджені Духом Святим, ми інакше дивитимемось на світ, на своїх ближніх, на себе самих. Тож слушно попереджає нас Святий Апостол Павло: „Духа не гасіте!” (І Сол. 5:19); згідно з „Духом ходіте і тіла пожадливостей не будете чинити” (Гал. 5:16); тоді на нас спочине „Дух Господній, дух мудрості й ро­зуму, дух ради і кріпості, дух знання і страху Господнього”, каже пророк Ісая (11:2). Ці ж дари Святого Духа вчасно вида­дуть щедрі плоди цього ж Духа у нашій душі, а саме: „любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброту, вірність, ти­хість, здержливість” (Гал. 5:22-23). Цей Святий Дух стане прав­дивим обновителем подоби Божої у нас. Він стане світлом на­шого розуму, надією нашого втомленого серця, вузлом тісної злуки з Ісусом. Він буде радістю наших душ, щастям усієї на­шої істоти. Він-бо жевріючий вогонь любові Божої та вода життя. Він потішає тих, що плачуть, утихомирює розбурхані пожадливості, додає розсудливості. Він відганяє зневіру й долає силу спокус, вливає мир і спокій у людські душі. Тож коли жи­вемо за Духом, то духом ходімо… Не будьмо марнотратні, за­диркуваті між собою, завидні одні одним, повчає Апостол, „бо коли живете за тілом, то помрете. Якже ви духом умертвляєте тілесні вчинки, будете жити! Усі бо ті, що їх водить Дух Бо­жий, вони – сини Божі… Сам цей Дух свідчить разом із нашим ду­хом, що ми – діти Божі” (Рим. 8:13-16). Тому й остерігає Апо­стол народів: „Не засмучуймо Духа Божого, що ним ви назнаменовані на день відкуплення!” Не засмучуймо Духа Святого нашим грішним життям і земськими прив’язаннями! А з щи­рої груді взиваймо словами народної пісні: „Душе Святий, при­йди із небес, люд просвіти, молим всі тя днесь! Боязнь гріха у нас вкоріни, добро вчини, нам допоможи!” Нехай ясність твого вогню прожене темряву сьогоднішніх скорботних днів грі­ха і беззаконня з наших рідних земель! Нехай просвітить наш розум світлом Божої правди і науки, нехай зміцнить нашу віру, збільшить надію, розпалить любов! Тож ще раз взиваймо: Царю Небесний, Утішителю, Душе істини, що всюди єси і все наповняєш, Скарбе дібр і життя Подателю, прийди і вселися в нас і очисти нас від усякої скверни, і спаси. Благий, душі наші. Амінь.

Софрон Мудрий

Недільна благовість. Проповіді на неділі і свята літургічного року. – Івано-Франківськ: Івано-Франківська Теологічна Академія, 2006. – 376 с.

Мт. 6:22-33

Святий Єфрем Сирійський говорив: „Всі ми злі, жорстокі, зо­всім не терпимо один одного. Язик наш – стріли розпечені, котри­ми ми постійно уражуємо один одного. Всі ми бажаємо честі, слави, всі сонливі, непрямі, в марнослів’ї сильні, до молитви ледачі, готові до розкоші, а в стриманості засмучені; в любові холодні, а в гніві – гарячі…” І ми не можемо не погодитися з цими словами, якщо стої­мо в правді перед Господом. Багато трапляється в нашому житті та­кого, що віддаляє нас від правди і притемнює наш розум, а потім вхо­дить в серце через очі. Очі – двері душі. Ми читаємо безліч різнома­нітних газет, книжок, дивимося фільми, реклами, а до цього всього на вулицях молодь чи навіть люди старшого віку люблять часто ще й виставляти напоказ своє тіло… Тому в сучасному світі існує дуже багато спокус. І наше око, сприймаючи цю інформацію, піддаєть­ся спокусі. Спаситель строго про це навчає: „І коли твоє праве око тебе спокушає, вирви його…, ліпше тобі, щоб один твій член загинув, аніж щоб усе твоє тіло вкинуто в пекло” (Мт. 5:29). Відомо, що око не керує собою, це розум людини та її воля вирішують, як вчинити з отриманою інформацією.

Людина починає заздрити, що хтось живе краще, має більше і їй хочеться мати якнайбільше багатств цього світу, а через заздрість у неї входять гордість, злість та інші темні почуття. Що ж їй робити? Ходити із заплющеними очима? Чи, може, зовсім не читати преси, не дивитися телевізора? Спробуймо оцінювати всі ці речі з Христом. Бо Він єдиний говорить нам правду, і Він єдиний бажає нам справжньо­го добра. У тій великій кількості інформації, котру подає світ, спробуймо віднайти принаймні ту, котра найбільше підсилює нашу дра­тівливість або провокує нечестиві думки. Навчімося відокремлюва­ти те, що руйнує наші стосунки з Богом, щоб наше око було здоро­ве, не засмічене брудними речами. Є багато людей, котрі вважають добром продаж плакатів, книжок чи показ фільмів із зображенням відвертих гидких сцен, неодягнених жінок або чоловіків. Вони го­ворять, що це краса людського тіла, мистецтво, і, як правило, це ті люди, котрі заробляють на цьому великі гроші. Але коли запитати, чи хотіли б вони, щоб на такому плакаті і в такому вигляді була зо­бражена їхня мати, дружина чи донька, то навряд чи такі погодили­ся б на це. Усі гріхи починаються з обману. Злий дух обдурив Адама та Єву, і ми грішимо тоді, коли він зводить нас, подаючи речі під ви­глядом доброти й невинності. Ми починаємо вірити, що це принесе нам радість, тому приймаємо брехню в наше життя, але вона ніколи не дозріє до правди. Навпаки, неправда нищить все добре, що було здобуто. Ми перестаємо вірити, що вистачає любити Господа, щоб бути щасливими. Перебуваючи в темряві, ми або не бажаємо цього помічати, або справді не бачимо. І, врешті, часто втрачаємо віру. Але Господь хоче звільнити нас від наших в’язниць, також хоче дарувати нам свободу, бажає вивести з темниці, хоче навчити нас жити в цьо­му світі й не піддаватись його обману. „Христос бо, тоді як ми були ще безсилі, у свою пору, помер за безбожних” (Рим. 5:6). З цієї смерті можемо черпати велику силу і просити про більшу віру.

Що таке віра? „Євангельська віра – це відповідь людини на об’явлення Бога в Особі Ісуса Христа. Вона є участю в житті Бога, досвідом життя Божого в нас, що дозволяє нам бачити самих себе і дійсність навколо нас ніби очима Бога” (о. Тадеуш Дайчер, „Розду­ми про віру”). Але дуже часто проблема полягає в тому, що ми не ба­жаємо чути правди про себе. Ми створили власний образ себе – час­то це становить для людини помилкову досконалість. Навіщо нам змінюватися, коли ми такі „чудові”?! Людині боляче дізнаватися про себе гірку правду, тому ми любимо обман і темряву. Пильнуймо себе, щоб наша віра не закостеніла, щоб не перетворилась у звичайне спо­внення обрядів, щоб не стала поверхневою. І пам’ятаймо: „Веління Господнє – ясне: воно просвічує очі” (Пс. 19:9).

Возьняк Ігор, архиєпископ

Слово Господнє живе та діяльне: Проповіді. – Львів: 2009. – 296 с.

Мт. 6:22-33

„Отож, не турбуйтеся, промовляючи: що будемо їсти, що пити й у що зодягнемося? Про все те побиваються погани, Отець же ваш Небесний знає, що вам усе це потрібне” (Мт. 6:31-32).

Турбота, клопіт про завтрашній день стає перед кожним. Проб­лема ця виникає перед нами мов марево, коли ввечері лягаємо спати. Вона стає перед нами зранку: що принесе мені цей день? Ми вираховуємо, виважуємо всі наші кроки, якими хочемо дійти до омріяного щастя. Як досягнути успіху в житті? Роз­мірковуємо і над тим, що робити, як чинити, щоб заслужити на більшу Божу ласку і так осягнути Царство Небесне. А пересту­паючи Господній закон, розмірковуємо, як зменшити відпові­дальність за гріх. Можливо, зуміємо обхитрити Бога, доказуючи зі сльозами, що не хотіли, не знали, воно якось само… Майже на кожному кроці – виважений розрахунок, результатом якого є вигода. І хоча не завжди ми й признаємось собі в цьому, не завжди й усвідомлюємо це, але такі ми здебільшого і є.

Та виникає цілком слушне запитання, хіба є щось погане в нашому бажанні змінити своє життя на краще? Кому буде гірше, якщо ми досягнемо успіху в житті, забезпечимо майбутнє наших дітей. Дійсно, зла у цьому прагненні немає. Воно приходить пізніше, коли людина на шляху до мрії зраджує Бога, продає свою совість, переконання. Коли нівечить моральний закон і таким чином знищує себе. „Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу” (Мт. 16:26).

Але, якщо навіть зло не торкнеться нашої душі (хоч це дуже сумнівно), навіть коли будемо пам’ятати про Бога і про ідеали людяності, і тоді буде зло, правда, тільки для нашого тіла. Те зло міститься в наших щоденних переживаннях, клопотах. І як наслідок – безсонні ночі, дочасно посивіле волосся, зморщене лице, головні та сердечні болі, тобто, маємо все, не маємо тільки радості і спокою.

Й причини для цих переживань у кожного з нас свої, але корінь у всіх спільний, єдиний для всіх і результат. Тому і засіб для оздоровлення теж для всіх один: необхідно звільнити свій розум, своє серце від усього зайвого, що не дає нам спокійно спати і легко дихати. Позбутися в одну мить болю марних і непотрібних спогадів, бо все одно ми не в змозі вже нічого перемінити. Єдине і найкраще, що ми ще можемо зробити, це віддати свій біль, свою тугу Тому, Хто готовий забрати їх у нас. Тому, Хто сказав: „Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас” (Мт. 11:28). Віддаймо їх Йому, щоби тягар ми­нулого не обтяжував нашу душу.

Хвилювання за завтрашній день теж мало що змінить, бо дуже мало у тому примхливому завтра залежить від нас з вами. „Хто з вас, журячись, спроможен добавити до свого віку хоч один лі­коть?” (Мт. 6, 27). Найчастіше майже кожна подія, яка відбу­вається у нашому житті, це випадок, доля, а ще правильніше, воля Божого Провидіння. Тому недаремно наголошує Ісус Христос: „Не журіться, отже, завтрашнім днем; завтрашній день турбу­ватиметься сам про себе. Доволі дневі його лиха” (Мт. 6:34). Тож, не біжімо за радістю, за щастям, за Богом у завтрашньому дні. Не шукаймо їх десь там у невиразному майбутньому. Все це вже є сьогодні, все це є вже тут, зараз, але треба побачити його. Треба вже в цю хвилину відгукнутись на запрошення Бога і віддати своє життя, свою долю в Його руки. Бо покладаючись лише на себе, на свої власні сили, ми нічого не варті. Не можемо добавити до віку свого ані одного ліктя, ані одного волоска на голові зробити білим або чорним. Ба, навіть дороги без Його волі перейти не зможемо. Так що, даремні наші хвилювання, марні наші далекосяжні задуми: як робити – так чи інакше, як чинити, до кого йти і коли.  „У пазуху кидають жереб,  але від Господа залежить вирок” (Прип.  16:33).

Прислухаймось до Апостола Павла: як мудрі використовуймо час, бо дні лихі (Див.: Еф. 5:15-16). Цінуймо час свого життя. Вчімося цінувати кожну хвилину, бо вона невпинно підводить нас до вічності. Намагаймося використовувати кожну мить, яка ще від­пущена нам, мить, в яку, можливо, ще зможемо зробити щось добре для себе, для ближнього, а значить, і для Бога. Однією миттю, останньою миттю, яка була відпущена йому, скористався розбійник і почув: „Сьогодні будеш зо мною в раю” (Лк. 23:43). Про такі слова для себе маємо дбати і ми з вами і не колись, не в тому минулому, за яким сумуємо, чи над яким проливаємо сльози, а зараз. Саме сьогодні, а не завтра, до якого прикладаємо стільки зусиль. Тому відкиньмо хвилювання, що маємо їсти і що пити, і в що зодягнемося. Отець же наш Небесний знає, що нам потрібно. Шукаймо перше Царства Божого і його справедливості, а все те нам додасться.

о. Василь Ткачук

Недільні  проповіді. – Київ, 2004. – 134 с.

послання до римлян 5:1-10

Надія не засоромить

Це слова повні потіхи, що виливаються зі серця Святого Апостола народів, коли він пише свого листа до Римлян. Джерелом цієї радості-потіхи є надія, що зроджується в наших серцях, а вона є даром Святого Духа. Надія, дана нам завдяки смерті й воскресінню Ісуса Христа, завдяки Його крові. Отож, говорить Апостол Павло: „оправдані Його кров’ю, ми спасемося від гніву”.

Дорогі в Христі брати і сестри! Сьогоднішня наша про­повідь торкається основної теми нашого християнського життя, тобто НАДІЇ. Під словом „надія” ми, християни, розуміємо сподівання майбутніх дібр, вічного життя, що його з трудом осягається. Надія – слово коротеньке, але значенням своїм воно велике, бо від нього великою мірою залежить наше   туземне й майбутнє щастя. Людина не в силі жити без надії, бо вона є одним з основних склад­ників людського життя. Вона творить її психологічну й духовну підбудівку. Коли людина втрачає надію, то життя вже не є життям, але розпачем. Тому, коли люди тратять надію на Господа Бога, намагаються заступити її іншими надіями, здебільша фальшивими, які розпадаються-розкладаються з бігом життя, з бігом історії. З утратою надії на Господа Бога, люди починають жити утопіями. Вони тоді покладають свою надію, своє уповання, на „прогрес” науки й техніки, на суспільність без класів, на гонку озб­роєнь та на їм подібні туземні вартості, що сьогодні є, а завтра їх нема. Однак історія народів нас учить, що такі туземні надії – це утопії, які розбиваються в порох, а смерть ставить на все свою остаточну печать.

Отож людська історія нам показує й доказує, що не можна жити без надії, бо вона є доконечним складником життя народів. Якщо надія є правдива, то вона дає сенс історії й людському існуванню та стає міцним рушієм в особистому житті людини. З надією в серці можна най­тяжче горе зносити, перемагати навіть найбільші труд­нощі, а навіть віддати життя за піднеслі ідеали.

Якщо надія займає таке важливе місце в нашому жит­ті, то пригляньмося, як її нам представляє християнське вчення.

Насамперед бачимо, що надія займає дуже важливе місце в історії спасіння людського роду. Історія Обраного Народу крокувала-здійснювалась під знаком надії, під зна­меном обітниці майбутніх благ, месіанських часів. Бог Ізраїля – це Бог обітниці. Ця надія не основувалась на якійсь фікс-ідеї, на якійсь вигадці-утопії, але була побудо­вана на історичному факті, на могутнім визволенні з Єги­петської неволі. Ця надія полягала в переконанні, що Бог провадить історією Обраного Народу. Посідати Бога озна­чало для Божого Народу мати запевнену щасливу май­бутність, а це проявлялося в визволенні народу від рабства, в посіданні обіцяної землі, в охороні від ворогів, в перемозі праведного.

Ця надія, як про це навчали пророки, полягала у вірності Господнім Заповітам. За   невірність спадала на народ кара Божа. Але й тоді, навіть у часі кари, коли виб­раний народ перебував на вигнанні, він надіявся на кращу долю. Неволя, властиво, ставала для обраного народу наго­дою  для  очищення  надії  з  суто  туземних  сподівань.

Остаточно Божа обітниця здійснилася з приходом Спасителя. Ось як її нам представляє Святий Апостол Павло: „І ми звіщаємо вам ту обітницю, що була зроблена батькам нашим. Бог її здійснив нам, їхнім дітям, воскресивши Ісуса” (Ді. 13:32-33). А на іншому місці Апостольських Діянь він говорить, що дар Святого Духа є запевненням здійснен­ня обітниці. „Ісус, вознесений Божою правицею, одержав від Отця обіцяного Святого Духа й вилив його: ось воно те, що ви бачите й чуєте” (Ді. 2:33). Отак, мої дорогі, основа християнської надії побудована на „наріжнім камені” – на Христі Ісусі і на зісланні Святого Духа. Цю правду підкреслює нинішнє апостольське читання: „Надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Ду­хом, що нам даний”. А ця надія була приготована тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками: „Ми його кров’ю оправдані”.

Ось, дорогі в Христі брати і сестри, основа нашої хрис­тиянської надії, яка ніколи не вмирає: кров, пролита за нас, воскресіння Христове, дар Святого Духа, влитий у серця   наші.

Воскресіння і Зіслання Святого Духа є початком ново­го життя. Христос є тим „братом первородним між багать­ма братами” (Рим. 8,29). Його перемога є нашою перемо­гою та здійсненням незмінної Божої обітниці і початком нової ери не тільки для поодиноких християн, для Церкви, але також для цілого світу і для історії людства, що прагне повного завершення в Христі під час другого Його прихо­ду. Так нас навчає також Другий Ватиканський Собор, у Конституції про Церкву: „Це оновлення, що обіцяне нам, вже почалось у Христі, продовжується у Зісланні Святого Духа та через нього триває в Церкві, в якій через віру пізнає­мо сенс нашого туземного життя, з надією майбутніх благ та здійснюємо наше спасіння… Разом з людиною цілий світ, що тісно злучений з людиною та в ній доходить до своєї мети, буде досконало об’єднаний у Христі” (Конст. про Церкву, 48). Ми сильно переконані і знаємо з історії спасіння людського роду, що Бог додержує своїх обітниць. Каже Святий Павло: „Держімо непохитне визнавання надії, бо Той, хто обіцяв, вірний” (Євр. 10:23). І сам Господь Ісус нас запевняє, „що нічого бо немає неможливого в Бога” (Лк. 1:37) і Він може сповнити те, що приобіцяв.

Далі, присутність сили Святого Духа в житті людини, що дає також поштовх людству й світові до остаточного здійснення Божої обітниці в есхатологічних, тобто в май­бутніх часах, сприяє християнському життю до постійно­го чування і рівночасно подає ключ до розуміння тайни терпінь,  що  спіткають  одиниці  й  цілі  спільноти.

Так, дорогі! Християнська надія не боїться терпінь чи навіть переслідувань. Християнин знає, що надія зрод­жується на хресті. В пролиттю крові він добачає початок надії. Христовий хрест – це знамено спасіння для тих усіх, що терплять. В Христі розп’ятому добачаємо Божу майбутність, обітницю на нове життя. Надія, яка не є по­будована на крові і на хресті Христовім – це фантазія-утопія, подібна до людського мріяння про виключний туземний добробут і рай на землі.

Такі та їм подібні думки випливають з роздумування над історією спасіння людського роду. Вони спираються не на людських вигадках, але на слові Божому, що записа­не в Святім  Писанні.

А тепер насувається питання: як же ж нам жити в нашому щоденному житті? Знаємо з катехизму, що надія – це дар Божий і належить до трьох богословських чеснот, разом з вірою і любов’ю. Звідси-то не слід відокремлювати надії від віри, ані від любові.

Насамперед, надію випереджає віра в Господа Бога, віра в Ісуса Христа, в Святого Духа. Без віри, тобто без знання християнської науки, надія була б подібною до безпідставного мріяння. Віра в Христа, в Його воскресіння запевняє надію. А надія, зі свого боку, оживляє віру, робить її дію­чою, отворяє їй широкий горизонт життя, бо без надії віра стає сухою, нечинною. Якщо віра й надія ідуть разом з християнським життям, як повний акт довіряння Божій всемогутності, то вони стають незрозумілими, якщо з ними не буде злучена також любов, що є повною відданістю лю­дини Богові й ближнім. Якраз любов поширює поле надії, з суто особистого ставлення до церковної, і навіть космічної площини, бо все – людство і вселенна – стремить до повно­го завершення в Христі Ісусі. Тому надія через любов не є тільки нашою надією, але надією цілого світу, сенсом всієї людської історії.

Мої дорогі! Залишається нам сказати ще одну важ­ливу правду відносно надії, а саме, що її духовна сила про­являється на особливший лад у годині смерті. Тим часом як усі інші туземні надії вмирають з людиною, ми певні, що зі смертю не кінчається життя, а навпаки, те, що ми з трудом та з терпінням осягнули за життя, вдосконалюєть­ся в потойбічнім житті, властиво, починається нове життя. Тому християнська душа, хоч має обов’язок дбати про дочасний добробут одиниць і спільнот, нічого, однак, не абсо­лютизує, завжди йде вперед, шукаючи за кращими вартос­тями, завжди в мандрівці та в очікуванні сповнення Божої обітниці. Крім того, людина ніколи не відчуває такої ве­ликої потреби злучитися з кимсь, як у годині смерті. А тут Христос, неначе той Молодий, приходить по свою улюб­лену. Так-ото, людина не робить сама того преважливого життєвого переходу, а є Хтось із нею, тобто Той, що пер­ший зробив цей перехід на хресті, кажучи: „Отче, в твої руки віддаю духа мого”. Він перший, а за ним ступаємо і ми. „Він бо первородний з-поміж багатьох братів”, – як нас   запевняє Апостол народів.

Отож, надія – це відзнака правдивих християн, які не сумують за померлими, „як інші, що не мають надії” (І Сол. 4:13), але які „зрікшися нечестя та грішних бажань цього світу, живуть тверезо, праведно і благочестиво… чекаючи блаженної надії і славного з’явлення великого Бога і Спа­са нашого Ісуса Христа” (Тит. 2:12-13).

Дорогі в Христі! Для нашої потіхи та для зросту нашої надії, повторяємо слова нинішнього апостольського читан­ня: „Надія ж нас не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом… Христос бо, тоді як ми були ще безсилі у свою пору, помер за безбожних… Отож, оп­равдані Його кров’ю, ми спасемося ним від гніву…”. Амінь.

о. Діонісій Ляхович, ЧСВВ

Апостольські повчання на неділі. Радіопроповіді з Ватикану / 2-е вид. – Львів: Місіонер, 2007. – 278 с.

Мт. 6:22-33

Багатство. Покладання на Боже Провидіння

Напевне погодитеся зі мною, що складна еко­номічна ситуація нашого суспільства дошкуляє кожному з Нас. Батьки, котрі хочуть подбати про своїх дітей і забезпечити їм усе потрібне, мусять дуже важко працювати – „крутитися” в цьому світі. В такій ситуації легко виникає небезпека, що людину цілком опанує мамона. Тут уже не йдеться про забезпечення конечних особистих потреб, а про добровільне віддання усіх своїх сил, здібностей і думок цьому світу.

Ця небезпека не нова. Людство з нею стикається з давніх-давен. Наш Спаситель дає нам сьогодні вказівки, як боротися з тою небезпекою. Тією вка­зівкою не є заклик до бездіяльності, а до повної довіри Божому провидінню. Євангельський ури­вок кінчається прекрасною обітницею: Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться (Мт. 6:33).

Знаком нашої довіри до Божого провидіння є те, що на перше місце нашого стремління поставимо не старання про матеріальне, земне добро, але шукання Божого Царства та його справедливості… У цьому криється ніби парадокс, бо наше намагання може на перший погляд означати скоріше „банкрот”, аніж користь. Але лише на перший погляд… Бо Божі обітниці правдиві й незмінні.

Шукайте перше Царство Боже та його справед­ливість. .. Ці слова гарно тлумачить старець Паїсій, грецький монах:

„Уяви собі, – каже він, – що за столом сидять двоє чоловіків і мають перед собою тарілку, на котрій є десять абрикос. Якщо один через свою жадібність та ласолюбство з’їсть сім, а іншому лишить три, тоді він неправий і кривдить ближ­нього. Це несправедливо.

Якщо ж скаже: „Нас двоє, а абрикос десять, отже, кожному з нас належить по п’ять”, – і з’їсть п’ять та іншому залишить п’ять, тоді той чоловік застосовує людське право і має людську справед­ливість. Через це людське право часто звертає­мося до судів, щоб знайти справедливість.

Якщо ж, помітивши, що братові смакують аб­рикоси, вдасть, що йому не смакують, з’їсть ли­ше один і скаже іншому: „Брате мій, ти з’їж собі решту абрикос, тому що мені не смакують, та ще й трохи шкодять мені”, – тоді має Божу справед­ливість, завдяки котрій сам шукає того, щоб, за людським розумінням, був скривджений. Однак Боже благословення багато разів нагородить його жертву”.

Це зрозуміти і прийняти означає мати Божого духа. Це ознака довіри до Божого провидіння. Це ознака шукання Божого Царства як і запорука, що Божа обітниця, котру ми почули в сьогодніш­ньому Євангелії, на нас сповниться.

Застосування тої Божої справедливості вихо­дить із ласкавого серця, котре сформувалося діяльною, живою вірою. Якщо наше серце з любові до Бога готове до різних жертв – чи йдеться про матеріальні речі, чи про наш час або знання – можемо мати надію, що Боже провидіння не залишить нас. Бог завжди знайде нагодуі відповідний час, щоб відповісти на нашу вели­кодушність.

Цю правду ми могли би проілюструвати безмірно великою кількістю свідоцтв з кожної доби. Послухаймо хоч одне з них:

Змальовуючи вулиці міста Рим, славний художник Фердінанд Делакруа хотів точно ві­добразити усі типічні постаті. Вже мав майже всі, але коли дійшов до постаті жебрака, не міг знайти того, хто б найліпше відповідав цій по­статі. Саме тоді запросили художника на бенкет світових мільйонерів. Там зустрівся з Ротшілдом. Коли його побачив, зрозумів, що його образ найліпше би відповідав поставі жебрака на його картині.

Ротшілд радо погодився позувати художникові і на другий день вже сидів у його майстерні. Мав на собі жебрацький плащ, в руці тримав жебрацьку палицю і сидів на розбитому стільці. Коли повз нього переходив учень художника, йому стало так жаль Ротшілда, і він вийняв з кишені гріш і втиснув його до руки мільйонера. Учень і гад­ки не мав, ким був той жебрак. Ротшілд подяку­вав і вклав гріш до кишені. Другого дня хлопець дістав листа, в котрому Ротшілд дякував йому і вклав чек на 10.000 франків з побажанням, щоб йому на дорозі життя легше йшлося.

Євангеліє повне парадоксів. І сьогоднішнє не є винятком; стверджуючи, що дати, означає здо­бути, багато втратити для Божого Царства, означає багато здобути для свого земного життя. Коли ми приймемо той євангельський парадокс, це допоможе нам витривати перед небезпекою оволодіння нашого серця мамоною й одночасно відкриє нам путь для прийняття Божої батьків­ської любові, котру називаємо Провидінням.

Керуль-Кмец Мирон

Проповіді/Пер. зі слов. єром. Дам’яна Кічі. – Львів: Місіонер, 2008. – 280 с.

Мт. 4:18-23

„І ходив Ісус по всій Галилеї, навчаючи по їхніх синагогах, звіщаючи Добру Новину про Царство й вигоюючи всяку хворобу й всяку недугу в народі” (Мт. 4:23). Сьогоднішнє євангельське читання описує перші дні прилюдного месіанського служіння Сина Божого. Вже залишилося позаду хрещення Господнє в ріці Йордані. Завершився сорокаденний піст в пустині, а з ним і відкинення диявольських спокус. І ось, дізнавшись про ув’язнення Іродом Йоана Хрестителя, Ісус Христос вперше виступив зі сло­вами: „Покайтеся, бо Небесне Царство близько” (Мт. 4:17).

Після цієї проповіді і відбулося покликання чотирьох риба­лок – Петра, Андрія, Якова та Йоана до апостольського слу­жіння. Ми чули як вони, покинувши човен, сіті, свої родини пішли вслід за Спасителем, значно пізніше Петро спитає Христа: „Ось ми покинули все й пішли за тобою; що будемо за те мати?” Ісус відповів їм: „Істинно кажу вам: Ви, що пішли за мною: як новий світ настане, коли Син Чоловічий сяде на прес­толі своєї слави, сидітимете й ви на дванадцятьох престолах, щоб судити дванадцять поколінь Ізраїля. І кожний, хто задля імені мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину” (Мт. 19:27-29).

Апостоли були покликані, щоб після Вознесіння Господнього на небо, продовжити справу спасіння людського роду, яку запо­чаткував Ісус Христос своїм воплоченням, народженням та хрес­ною смертю. Саме ця ціль – спасіння – проходить основною віссю через все земне життя Сина Божого та через ціле Святе Письмо. У Біблії описано весь шлях до спасіння людства. І першим кроком на цьому шляху є навернення. Навернення зі злої дороги, навернення до Бога, відкинення гріха.

У Старому Завіті пророки закликали людей до навернення, до покаяння, цим самим готуючи дорогу для приходу Христа-Спасителя. Жиди знали про майбутнє Царство Месії, вірили в Його прихід. А Йоан Предтеча говорив про суд, що має попередити прихід того славного царства. Ніхто вже не зможе утекти від його гніву, що надходить, і має на меті виявити все зло, що закоренилося в людях. Ніхто уже не зможе покликатися на заслуги Авраама та інших праведників, кожний буде відповідати лише за себе, за свої вчинки. Хто не навернеться буде засуджений і викоренений геть, як та смоковниця, що не приносила плоду.

Цей заклик до навернення Йоана Хрестителя, а дещо пізніше Ісуса Христа, звернений до всіх людей, але найперше це було сказано до народу Ізраїля. Але жиди, що вже так довго очікували на обіцяного Спасителя, виплекали у своїй уяві могутню і величну постать царя і воїна, що має привести Юдейське царство до світового панування. Тож зрозуміло, що прийняти цього убогого Месію, який прийшов служити всім, віддати своє життя, як викуп за багатьох, вони не хотіли, не могли.

Всюдисущий Господь, що знає все і вся теперішнього і май­бутнього, знав, що жидівський народ не прийме Його слів і не навернеться всім своїм серцем до Бога. І покликав Господь Ісус Апостолів, щоб вони продовжили справу спасіння, яку він започаткував на землі. „Дана мені всяка влада на небі й на землі. Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх, берегти все, що Я вам запо­відав. Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку” (Мт. 28:18-20).

Апостоли виконали доручення, яке отримали від свого Божест­венного вчителя. Вони проповідували Його Слово. Хрестили лю­дей, розбудовували Церкву Христову по всій землі. І завдання поширення Христової Благовісті не закінчилося зі смертю остан­нього Апостола. Це завдання для всіх нас. Це покликання всіх християн. Першими, хто приніс радісну звістку про воскресіння Христове були не Апостоли, а жінки-мироносиці. Усіх нас: жінок, чоловіків, молодь, дітей – Господь закликав до ширення Єван­гелія. Це саме те, що ми розуміємо під словом християни і християнство. Воно не тільки в догмах і структурах Церкви, це не лише культ, обряд та дотримування певних норм і правил – це, перш за все, життя особи у Христі Ісусі. І коли до нас, як і до Апостолів, звернені слова: „Ходи за мною”, – маємо добре усвідомлювати, який обов’язок беремо на себе. Це життя має бути наповнене упокоренням, умертвленням і відданістю волі Гос­подній, тобто тим, що Ісус розуміє під словами: лишити батька і матір. А віддяка тим, хто вчинить так, буде великою.

о. Василь Ткачук

Недільні  проповіді. – Київ, 2004. – 134 с.

послання до римлян 2:10-16

Робім добро, поки ще день

Дорогі в Христі брати і сестри! Нинішнє апостольське читання, взяте з листа Святого Апостола Павла до Римлян, роз­починається ось якими словами: „Брати! Слава і честь, і мир усякому, хто чинить добро” (Рим. 2:10). У своїх лис­тах Апостол народів на кожному кроці заохочує перших християн до чинення добра, бо воно приносить людині на цьому світі радість, мир, славу і честь, а в майбутньому – „життя вічне”  (Рим. 6:22).

Коли Святий Апостол говорить про чинення добра, то під словом „добро” він розуміє такі добрі діла, що є милі Бо­гові, що є згідні з Його волею та що їх людина чинить з огляду на любов до Бога. Тому він спонукує всіх христи­ян, щоб у своєму щоденному житті відзеркалювали-відображували ту доброту, що була в Христі, що є у Бозі, „бо тільки він один правдиво добрий”. „Будьте добрі один до одного, – закликає Апостол, – та милосердні, прощайте один одному, як Бог у Христі вам простив” (Еф. 4:32). „Будьте, отже, послідовниками Бога, як любі діти, – пише він до ефесян, – і ходіть у любові, за прикладом Христа, що полю­бив вас і видав себе за вас, як принос та жертву приємного Богові  запаху” (Еф. 5:1-2).

Послідовно, і „ми, що у Христа христилися, в Христа зодягнулися” – повинні „шукати пильно того, що Господеві подобається” (Еф. 5:10) і робити все на славу Божу, на Його уподобання. „Чи ви, отже, їсте, чи п’єте, чи що-небудь робите – усе робіть на славу Божу!” (1 Кор. 10:31). Отож, що-небудь робимо, – робімо все на прославлення Бога, збуд­жуючи в собі час від часу добрий намір, особливо, коли розпочинаємо новий день чи беремося за якесь важливе діло. А добрий намір можна зробити в своєму серці дум­кою чи словом, кажучи, наприклад: „Боже, все для Тебе!” чи: „Боже, будь прославлений у цьому моєму ділі”. Коли в нашій душі буде такий намір, то всі наші добрі діла ста­нуть згідними з волею Божою, повними вартості й заслу­ги. Бо, дійсно, від нашого наміру залежить, чи якесь діло добре чи лихе. Прикладом може послужити поцілунок Юди. Поцілунок є знаком найтіснішої приязні-любові, але він стався найнікчемнішим ділом, ганебною зрадою, бо Юда, цілуючи Христа, мав у серці намір Його видати на смерть, Його зрадити.

Далі, дорогі в Христі, ми повинні виконувати наші добрі діла на славу Божу, а не на те, щоб люди нас хвалили чи поважали за вчинене добро. „Уважайте добре, – каже Христос, – щоб ви не чинили ваших добрих учинків перед людьми, які бачили б вас, а то не матимете нагороди в Отця вашого, що на небі” (Мт. 6:1). Так поводилися фари­сеї – і тому Христос на кожному кроці суворо ганив їхню поведінку: „Коли даєш милостиню, не труби перед собою, як роблять лицеміри по синагогах та вулицях, щоб їх хва­лили люди. Істинно кажу вам: вони вже мають свою наго­роду”  (Мт. 6:2).

Божественний Спаситель заохочує нас чинити добрі діла не на видноті, перед людьми, але перед Богом. Що більше, добре діло повинно бути безінтересовне, без огляду на дочасну нагороду. Хто, отже, робить добро таким убо­гим, що не можуть йому віддячитися, то таке добре діло, хоч воно мале й незначне в очах цього світу, стає великим перед Богом, бо спонукою до діла є тут тільки Бог. Тому Ісус допоручає робити добро передусім убогим, слабим, ка­лікам, сліпим. „І ти будеш щасливий, – каже Він, – тому що вони не мають чим тобі відплатити, – тобі бо віддасться в день воскресіння праведних” (Лк. 14:14).

Більшу також вартість мають ті добрі діла, що ви­магають від нас більшої жертви й самовідречення. Одного разу Господь Ісус сів напроти скарбоньки і дивився, як народ кидає гроші у скарбоню. Чимало заможних кидали багато. І ось прийшла одна вбога вдовиця і вкинула дві лепти, тобто кодрант (маленький гріш). І прикликавши своїх учнів, сказав їм: „Істинно кажу вам, що ота вбога вдовиця вкинула більш від усіх, які кидали у скарбоню. Усі бо кидали зі свого надміру, вона ж з убозтва свого все, що мала, вкинула, – увесь свій прожиток” (Мк. 12:41-44). Пам’ятаймо, що Бог не дивиться, чи добре діло велике, але чи велика в нашому серці та любов, що спонукує нас те діло виконати.  Чим більша любов,  тим досконаліше діло.

Які ж то добрі діла наймиліші Богові? На це питання знаходимо відповідь уже в книзі Товита. Ангел Господній Рафаїл сказав, між іншим, молодому Товії та його жінці: „Чиніть добро, і зло вас не спіткає. Молитва з постом – річ добра, однак милостиня зо справедливістю – ліпші, ніж багатство з кривдою… Милостиня від смерті вибавляє, вона усякий гріх очищає” (Тов. 12:7-9). Ці самі діла допоручає чинити Ісус Христос у своїй нагірній проповіді. І Він теж кладе милостиню на перше місце, попереджаючи, щоб її не чинити для показу перед людьми, як це робили фари­сеї. „Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права: щоб твоя милостиня була тає­мна, і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі” (Мт. 6:3-4). І про молитву каже Він подібні слова: „Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі”. І про піст читаємо подіб­не: „Ти ж, коли постиш, намасти свою голову й умий своє обличчя, щоб не показати людям, що ти постиш, але Отцеві твоєму, що перебуває в тайні; і Отець твій, що бачить таєм­не, віддасть тобі” (Мт. 6:6,17-18). Молитва, піст і милос­тиня звільняють душу від трьох головних похотей, а саме: від гордості життя, похоті тіла й пожадливості очей. Мо­литва пригадує нам,  що ми маємо все від Бога і в усьому від Нього залежні; піст – звільняє нас від похотей тіла, жадоби тілесних розкошів, а милостиня – від бажання ба­гатства. Однак, коли говоримо про милостиню, то її беремо завжди в ширшому розумінні. Милостинею називаємо кож­ну послугу, зроблену ближньому, передусім діла милосер­дя щодо тіла і щодо душі. І саме тут добра нагода прига­дати собі, що є сім діл милосердя щодо тіла, а саме: голод­ного накормити; спраглого напоїти; нагого приодіти; по­дорожнього в дім прийняти; хворого відвідати; в’язня від­відати і умерлого похоронити. І стільки ж само є діл ми­лосердя щодо душі: грішника направити; невігласа навчи­ти; у сумніві добру раду дати; сумного потішити; кривду терпеливо зносити; образу з серця прощати; і за живих і померлих молитися.

Дорогі в Христі брати і сестри, від виконування доб­рих діл залежить наше спасіння. Без добрих діл нема спасіння! „Кожне дерево, що не приносить доброго пло­ду, – каже Святий Іван Христитель, – зрубають і в вогонь ки­нуть” (Мт. 3:10). „Всяке дерево, що не родить доброго пло­ду, рубають і в вогонь кидають” (Мт. 7:19). „І не кожний, хто промовляє до Мене: Господи, Господи! – ввійде в Цар­ство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця Мого, що на небі” (Мт. 7:21). На страшнім суді Господь буде від нас вимагати діл милосердя супроти наших ближніх, бо в кож­ному голодному, спрагненому, бідному слід нам добачати самого Господа. „Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з Моїх братів найменших, – ви Мені зробили”. І саме тим, що так чинили, Він скаже: „Прийдіть, благосло­венні Отця Мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване  вам  від  створення  світу” (Мт.   25:34).

Однак, щоб заслужити собі вічну нагороду, треба вико­нувати добрі діла в стані ласки, в злуці з Богом. Так, як виноградна гілка „неспроможна сама з себе принести плоду, якщо не перебуватиме вона на виноградині” (Йо. 15:4), подібно й та людина, що не є злучена з Христом через ласку освячуючу, не може принести овочів на життя вічне. Людина в стані тяжкого гріха не може собі зібрати вічних заслуг. Але не забуваймо, що добрі діла, які виконує грішна людина, спричинюються до її навернення. Коли наша земна півкуля звертається влітку до сонця, то робиться в нас ясно й тепло. Подібно воно стається з грішником, що через чи­нення добрих діл відвертається від створіння, від гріха, а звертається до Бога. В душі грішної людини робиться тоді ясніше, а в серцю тепліше. Вона зачинає поволі жити но­вим  життям.

Кінчаючи цих кілька думок про чинення добрих діл, послухаймо ще слів Святого Апостола Павла, який каже: „Робімо добро без утоми: своєчасно, як не ослабнемо, жатимемо. Отож, поки маємо час, робімо добро всім, а зокрема рідним у вірі” (Гал. 6:9-10). У творенні добра не слід зупинятися, не слід зневірятися. На жаль, є багато чинників, які намагаються затримати нас у творенні добра. Найперше, наша людська природа не радо береться до праці. Нас стримують різні пристрасті, лихі звички, спокуси, світові примани, а то й людські осуджування. Однак не забуваймо того, що мати­ме той, що сіяв, трудився і що був витривалий у добрі, бо лише, „хто витриває до кінця, той спасеться” (Мт. 10:22).

І в кінці, робім добро, поки ще маємо час, „поки ще день”, бо Христос нас попереджає, „що надходить ніч, за якої ніхто  не  зможе діяти”.  Амінь.

о. Порфірій Підручний, ЧСВВ

Апостольські повчання на неділі. Радіопроповіді з Ватикану / 2-е вид. – Львів: Місіонер, 2007. – 278 с.

Мт. 4:18-23

Перші учні

Декотрі частини Святого Письма настільки відомі нам, що навіть не викликають подиву та уважності, на котрі собі заслуговують. Погляньте лише на покликання перших Апостолів. Ця євангельська вістка нам добре відома. Приймаємо її без заперечень, застережень і протесту. Шкода тільки, що не дивуємося з того, кого Бог кличе.

Ісус Христос не пішов до храму чи синагоги, щоб вибрати Собі там найліпших богословів. Не пішов ані до університету шукати Апостолів з-поміж академіків з гострим розумом. Не шукав їх ані між блискучими політиками і, навіть, між успіш­ними торговцями. Ішов по березі Галилейського моря і покликав простих рибалок, неосвічених робітників, котрі чули послання Святого Йоана Хрестителя і були готові відразу відповісти на заклик Ісуса.

Багато людей в житті відчуло запрошення від Бога. Кожен із нас відчував це покликання. Я у цьому переконаний. Можливо, що ми не завжди вміли розпізнати той Божий голос у плутанині помислів, котрі нам снувались у голові. Але це був Божий голос, котрий наслідували в тих най­важливіших хвилинах життя, коли ми визнача­лися щодо свого стану і покликання. Хтось був покликаний до служби як учитель, лікар, музи­кант, соціальний працівник, торговець, ремісних, механік… Неправильно, якщо думаємо, що Бог кличе людей лише до духовного стану. Кожен покликаний до праці над будуванням Божого Царства. І, незважаючи на те, багаті ми чи бідні, освічені чи неосвічені, – все можемо перемінити на покликання, котрим служимо Богу й ближ­нім. Якщо докладаємо зусиль належати Хрис­тові і постійно шукаємо глибокого пізнання Бога, дійдемо того висновку власним досвідом.

Звичайні речі можуть стати особливими, над­звичайними завдяки Божій благодаті, коли у вірі вкладаємо своє життя до Божих рук, коли

Мт. 4:18-23

Роздуми з нагоди п’ятої річниці приїзду в Україну Св. Отця Івана Павла ІІ

П’ять років тому Святіший Отець Іван Павло II молився разом з усіма, хто прибув, щоб славити Господа з намісником Святого Апос­тола Петра. Біля храму Різдва Пресвятої Богородиці Папа промов­ляв до молоді, а на іподромі – до всіх чисельно там присутніх. Що за­лишилося нам з цього? Залишилася в пам’яті його світла постать, що бажала добра, і духовного, і матеріального, нашому народові. Маємо записані його палкі промови, котрі є глибоко духовними, повними змісту та певних вказівок, аби прямувати вперед до правильної ме­ти. Папа закликав молодь, щоб іти слідами Ісуса Христа та відпо­відати йому своїм життям, що Ісус – „Бога живого Син” (Мт. 16:16). Святіший Отець переконував молодь або пригадував їй, що Господні слова вказують і відкривають „двері вічного життя” („Слово до мо­лоді”, 26.06.2001, Львів). Намісник Апостола Петра говорив, що все те, що ми бачимо, існує завдяки Божій любові, завдяки Його Слову, котре проявляє себе в історії створеного світу, а особливо людства. Нашим завданням є любити Бога, бути вірними Його покликанню. Він дарував нам життя, щоб, як люди, ми правильно використали наш побут на землі. Іван Павло II згадував про десять Заповідей Бо­жих як про „компас”, стрілка котрого вказує нам правильний напря­мок, куди має спрямувати наше життя. Святіший Отець застерігав аби вірити в одного Бога та стерегтися ідолів, які представляють себе як фальшиві боги, котрі виражаються у формі матеріального добра та задоволень тіла, за якими, на жаль, біжать люди різного віку, мо­лодь у цьому числі випереджує інших. А така гонитва та старання задовольнити свої пристрасті не приносять добра душі, навпаки, па­ралізують її гріховною отрутою. Люди не бажають чути слова гріх, але забувають, що живуть у ньому, коли втікають від Божого закону, встановлюють свої правила та крокують за своїми приписами. Коли хтось користується засобами транспорту, має зберігати правила руху, тому що, поїхавши на червоне світло, потрапить у катастрофу й може втратити життя. Хто не захоче зважати на дорожні знаки, той на кру­тих схилах може полетіти у прірву і так закінчити життя. І дивно, що тут людина не запитує: „Чому?” – а дотримується вказаних знаків і попереджувальних пересторог! А коли йдеться про Божий закон, людина має претензії й безпідставно запитує люблячого Батька, Гос­пода: „Чому: не кради; не свідчи неправдиво на свого ближнього; не прелюбодій; любіть ворогів ваших і т. д.?” Дивні ми, люди, але іншої дороги, як прямувати проти гріховної течії світу та опиратися їй, не­має. Хто не бажає докладати зусиль, щоб рухатися проти гріховного напряму світу, того світ обов’язково захопить собою й огорне своєю грішною пеленою. Ми завжди з Богом або проти Нього, у цьому ви­падку не існує середини, і такої правди нам не змінити. Людина чо­мусь від початку стала не довіряти Богові, хоч зовсім не мала на це підстав (пор. Буття 3:4-6). Творець покликав її жити для добра, а ро­зумне створіння покидає Творця, джерело води живої, натомість ви­копує діряві копанки, що не тримають води (пор. Єремії 2:13). З історії людства нам відомо, що кожного разу, коли люди не хотіли дотриму­ватися закону Творця – програвали, відкидали себе назад, ставали рабами гріха, а багато з них поховали себе у вічному вогні.

Папа закликав молодь, щоб любила свою Церкву, тому що вона вказує правдиву дорогу, котрою потрібно йти, щоб осягнути вічне щастя й уникнути нещасливого стану – незмінного рабства диявола. Ми маємо зайняти правильну життєву позицію, до котрої закликає нас святе Євангеліє – Слово Боже, а Господь завжди говорить прав­ду, на противагу дияволу – „батькові брехні” (пор. Ів. 8:44). Очевид­но, це часом коштує якоїсь відваги проти несправедливого закиду з боку людей світу цього, але хто бажає бути з Христом, той мусить нести ось такий хрест. І тоді це становить правильну дорогу, котра, як вузька стежина, веде до вічного щастя.

Тоді, 27 червня 2001 року, Святіший Отець проголосив для нашо­го народу нових блаженних, що своїм життям довели вірність Бого­ві й своєму народові. Вони прийняли тортури, знущання, вигнання, несправедливі вироки, тяжку працю тощо, але не зреклися Бога, до­віряли йому навіть у таких обставинах, і хоч померли незнані й, зда­валося б, забуті, Господь про них знає і ми пізнаємо їхнє життя.

Ми, єпископи й священики, ченці та черниці, усі християни, ма­ємо стати живими свідками Христа. Бо хто гарно говорить чи сво­єю мовою знаходить оправдання на всі справедливі звинувачення й інших робить винними – тим не доводить нічого. Тільки покаянне життя, прямування до Господа, велика любов до Творця та ближ­нього, осягання його проголошених ідеалів буде нам оправданням і вічною нагородою. І це не тільки завдання посвячених Богові осіб – усі вірні, усі люди мають ставати учасниками діла освячення і спасіння.

Любі учасники нашого свята! Проголошуючи нам блаженних, Папа вказував, що їхнє життя, хоч осоружне світові – знане Бого­ві. Це – наша дорога, і духовних і мирян, бо серед блаженних ясніє постать Василя Прийми – мирянина, якому 17 липня виповниться сота річниця від дня народження. А його, як дяка, що виконував ду­ховну послугу разом з отцем Миколою Конрадом, повертаючись від хворої жінки, жорстоко замордували енкавеесівці. Йому тоді май­же виповнилося лише 35 років. Вони з отцем Миколою Конрадом виконали одну із заповідей Христових: „Ніхто не спроможен лю­бити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає” (Ів. 15:13).

Нехай минулий візит Папи Івана Павла II не тільки залишиться в нашій пам’яті, не тільки буде записаний у збірники книжок, але хай його натхненні промови втіляться у наше життя. Ми з вами є свід­ками протистоянь представників у нашій владі. Боротьба за посади, взаємні звинувачування одні одних. Часто їхні виступи повні неправ­ди й приховування реальності від виборців. Це їхня робота – вишу­кувати й провокувати різні неоправдані виступи певної групи насе­лення, щоб існував заколот. Я не бажаю в це заглиблюватися, ви, хто має терпеливість, маєте можливість чути й бачити та бути свідками всього цього. Болить у душі, коли згадувати про представників нашої влади. Ми ставимо собі запитання: „Скільки там, у парламенті, є осіб, котрі дійсно бажають щось доброго зробити для населення нашого краю?” Коли Господь намірився знищити два міста, Содому й Гомору, то не знайшлося десятьох праведників, аби врятувати міста з його мешканцями (пор. Буття 18:32). Нам потрібно праведників у нашому народі та нашому уряді. Молімося до Господа, щоб посилав для нас до­брих провідників, подібних митрополитові Іларіонові, полковнико­ві Євгенові Коновальцю, митрополитові Андреєві Шептицькому, нашим Блаженним, іншим подібним до них, котрі дуже уболівали за дух свого народу та його стан. Невідомо, скільки маємо в нашому пар­ламенті таких людей, що ходять кожної неділі та свята до церкви й часто сповідаються і причащаються. П’ятдесят, сорок, двадцять – чи, може, не знайдеться й десятка добрих християн?! Я закликаю усіх вас до молитви за наш уряд, за наш народ, за нашу Україну, котрій че­рез століття вдалося здобути політичну незалежність, але до правдивої християнської свободи ще потрібно пройти трудний шлях. Хай вказівки Святішого Отця про те, щоб звернути свої очі до Господа та повернути нашу путь у Його бік, стануть для нас дорогими і будуть впроваджені в практику. Так, світ через приїзд такого Велетня духа, Римського Архиєрея, почув про Україну, дещо пізнав про її історію та народ. Ми ввійшли в історію відвідин одного із найдостойніших людей світу. Хай живе його світла пам’ять у серцях наших людей, а його вказівки будуть втілені в життя. Пресвята Богородице, По­кровителько нашого народу, допоможи нам скерувати наш життєвий шлях слідами твого Сина Ісуса Христа. О, наша Мати, випроси нам добрих лідерів та святих провідників.

Возьняк Ігор, архиєпископ

Слово Господнє живе та діяльне: Проповіді. – Львів: 2009. – 296 с.