Мр. 9:17-31

Оздоровлення біснуватого

Церква припускає, що в період посту людина більше зосереджена, більше спрямована на речі духовного життя. Тому пропонує нам ті частини Євангелія, котрі нас ведуть до зрозуміння та бу­дування основ глибокого духовного життя.

Сьогоднішнє Євангеліє не є винятком. Вістка про оздоровлення біснуватого хлопчини є свідоцтвом про існування злих духів. Це для нас важлива ві­стка, тому що духовне життя християнина є майже наскрізь пронизаним боротьбою між добром і злом.

Святе Письмо мало пише про цього противника. Але всупереч тому очевидно, що історію людства неможливо пояснити без впливу злого духа. Ви­ступає відразу на початку людської історії. Удає зі себе приятеля людей, і Адам та Єва піддаються його впливу. Диявол своє змагання виграв – стяг­нув людину до нещастя (див. Буття 3:1 і далі).

В Новому Завіті описано ситуацію, котра виявляє його стратегію. Публічна діяльність Ісуса Христа починається відразу після хрещення у Йордані безпосереднім конфліктом з дияволом (Мт. 4:1 і далі). Месія починає Свою діяльність принципо­вим вибором. Має вибрати між Божою дорогою, котра є безглуздям в очах поган та згіршенням для євреїв, та іншою дорогою, на перший погляд розумною, тою, котру йому пропонує сатана. Як колись, так і тепер виступає як приятель, котрий хоче показати шлях. Христос однак його поради від самого початку не приймає.

Диявол – дуже інтелігентна духовна істота. Всупереч тому має одну слабкість, котрою можемо скористатися. А саме – не міняє своєї стратегії. Як у Старому Завіті, так і спокушаючи Христа, вибирає однакову тактику: видається за прияте­ля, котрий дає добрі поради. Можемо, отже, вико­ристати цю його слабкість у духовній боротьбі.

Диявол на нас діє в основному через наші думки. Пропонує нам різні шляхи розв’язання проблем та ситуацій, з якими ми зустрілися. Якщо зна­ємо його стратегію, потім нам не буде важко пе­ревірити собі кожен вибір, котрий супроводить враження приємності та вигідності. Допомогою нам буде Боже Слово. Якщо в його світлі ця дум­ка вистоїть – буде доброю. Якщо ні – походить від злого духа і ми маємо наслідувати приклад Ісуса Христа, котрий сказав такій спокусі катего­ричне „ні”. Те саме стосується і порад ближніх, котрі дали себе отруїти злими помислами. Наше категоричне ставлення може допомогти і їм.

Брати й сестри! Не мусимо боятися диявола. Немає над нами жодної влади, доки йому опираємося… Але згода та погодження з його порадами приносить нещастя.

Про цю духовну боротьбу знаходимо багато зга­док у літературі, яка описує життя монахів. Ось одна з них.

Був собі монах, на котрого завжди, коли збирався йти на Службу Божу, нападала трясця і гарячка, і в голові відчував дивну напругу. Але монах казав: „Я хво­рий, і цілком можливо, що помру. Мушу набратися духу і скоріше, ніж помру, мушу йти до молитви”.

З тією думкою отямився і пішов на Службу Божу. І коли Літургія закінчилася, пройшла і гарячка. Один раз не піддався спокусі і тим її переміг.

Приймімо, отже, запрошення нинішнього Єванге­лія до духовної боротьби проти злого духа. В тій боротьбі маємо велику вигоду: стоїмо на боці Бо­жого Сина. У з’єднанні з Ним, напевно, перемо­жемо кожну невидиму боротьбу проти отруєних порад нашого ворога.

Керуль-Кмец Мирон

Проповіді/Пер. зі слов. єром. Дам’яна Кічі. – Львів: Місіонер, 2008. – 280 с.

Мр. 8:34-9:1

Як наслідувати Ісуса

Напевно, є багато тих, хто любить дивитися різні телевізійні бесіди. Людина не лише збагачує себе множеством нових інформацій, але також усві­домлює проблеми сучасності, котрі хоч підсві­домо помічає, але ще над ними не задумується. Якось недавно я слухав дебати фахівців – пси­хологів та педагогів. Говорили про різні пробле­ми навчального процесу. Один із них зауважив: „Відносно велика частина різних проблем поля­гає в тому, що діти не навчені певному вмінню відмовлятися. Якщо цього бракує, потім педагог стикається з егоїстичною особою, котра відкидає усе, що їй не підходить”.

Цю заувагу однак можна й узагальнити. Відрікання, певне аскетичне життя неодмінно пов’язане з людським життям. Де цього бракує, або де є ця аскеза неправильно спрямована, там родяться проблеми та труднощі.

Засвоєння вміння відрікатися – це умова гарного життя. Відноситься воно не лише до земного життя, але й вічного. Свідчать про це слова Ісуса Христа, котрі ми сьогодні слухали: Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто по­губить свою душу Мене ради та Євангелії, той її спасе (Мр. 8:35).

Хоч це поучення нам відоме, все ж таки наше відрікання часто прямує неправильним напрямком.

Це стане нам зрозуміло тоді, коли розглянемо підходи людини до відрікання, виділивши три групи.

До першої групи належать люди, котрі відкида­ють будь-яке відмовляння. Вважають його об­меженням власної свободи, перепоною, котра би їм перешкодила повноцінно втішатися добрами життя. Побачити їх легко. Проявляються вели­ким самолюбством, що не бачить потреб інших і не знає співчуття… Якщо спроможні до якогось зречення, то лише в тому випадку, якщо за ним приходить якась приємність.

До другої групи належать ті, які вміють собі багато відмовити. Можуть чимало „втратити” ради інших. Але їхнє зусилля спрямоване на них самих. Це форма пихи та прославлювання себе самого. Чим більше зречення, тим більше зрос­тання у власних очах.

А до третьої групи належать ті, котрі зрікання здійснюють, щоб жити у щирій дружбі з Богом. Ради тієї дружби, котра одного разу пророс­те до вічного життя, вони спроможні зректися усього, щоби їхнє життя могло прямувати в ін­шому напрямку.

Відчуваємо однак, що така „класифікація” не цілком відповідає справжньому життю. Відчу­ваємо, що ті три підходи до зречення чергують­ся у нашій поведінці. Тому одного разу ми его­їстичні, іноді самолюбні, а іноді у зреченні щиро спрямовані на Бога. Сьогоднішнє Євангеліє нас однак закликає, щоб ми свідомо віддавали пере­вагу тому третьому способу зречення. Свідомо та добровільно „втрачати” своє життя з любові до Бога. Робимо так завжди, коли даємо пере­вагу Божій волі над своєю, коли даємо перевагу тому, що є правильне, а не тому, що є хоч непра­вильне, але на перший погляд приємне. Святе Письмо нам благонадійно вказує, що собі маємо вибрати, а чого стерегтися.

Декілька років тому було опубліковано дослідження одного графолога листів кількох людей, котрих Церква проголосила святими. Майже всі, так би мовити, мали злу вдачу. На це вказував їхній почерк.

Процес беатифікації важкий, і хто той процес перейде, мусить бути дійсно святим. Як тоді зі злою вдачею? Припускаю, що графолог говорив правду, і тоді відповідь проста: повинен був по­казати результати свого дослідження ще перед беатифікацією відповідній компетентній конгре­гації святої столиці і тим полегшив би їхню беатифікацію. Бо хто мав від народження злу вдачу та все ж таки провадив геройське життя і став святим, мусив ту свою злу вдачу перемагати, мусив мати над нею владу, зламати її, а це йому коштувало неабияких зусиль.

Святий Франциск Салезький мав справді запаль­ну вдачу. А всупереч тому гадаю, визначною ри­сою його святості, котрою відрізнявся від інших святих, є тихість та лагідність. Після його смерті виявилось, що мав багато каміння. Це був „тілес­ний” результат щоденної боротьби проти „злої вдачі”. Про духовний результат сказала Церква.

Атмосфера посту спонукає нас засвоїти собі вміння правильного відрікання. Якщо маємо ще побоювання, якщо почуваємося слабкими, якщо замало в нас відваги ступити на ту путь, погляньмо на хрест. Він дає нам свідчення про найвище можливе зречення. Божий Син віддав Своє життя за нас, ради нашого спасіння. А це свідчення нас, напевно, скріпить і підбадьорить для плекання вміння правильного зречення.

Керуль-Кмец Мирон

Проповіді/Пер. зі слов. єром. Дам’яна Кічі. – Львів: Місіонер, 2008. – 280 с.

Мр. 2:1-12

Оздоровлення розслабленого

Роботодавці в деяких випадках вимагають від бажаючого влаштуватися на роботу медичну до­відку про стан здоров’я. Деколи це переборщена вимога, але для людини завжди важливо зна­ти, що все добре. Один пан, котрий відбув такий медогляд, сказав: „Прийшов я сюди здоровим. Вийшов як пацієнт з декількома діагнозами”. Подібний огляд часто допомагає виявити хворо­би, котрі, хоча людина ще не відчуває, пізніше можуть спричинити важкий стан і смерть.

Для нас піст є подібним докладним оглядом на­шого духовного здоров’я. Інтенсивніше духовне життя, тиха атмосфера та розважання ведуть нас до пізнання наших духовних „недуг”.

Щоб ми не піддалися спокусі перебільшувати ці духовні недуги, Боже слово нам сьогодні пропо­нує розповідь про оздоровлення розслабленого чоловіка. Христос не відразу зцілив того бідня­ка у зв’язку із прощенням гріхів. Справа в тому, що гріх спричиняє параліч душі. Немічність тіла є таким чином образом немічності, котра панує після гріха в людській душі.

Це твердження не є проповідницькою фра­зою. Людина внаслідок гріха втрачає зв’язок із Христом. Людина, як член таємничого Христо­вого тіла, так втрачає спроможність сприйман­ня на духовному рівні. Подібно, ампутована рука втрачає спроможність руху, сприймання, що є жорстке, а що гладке, що тепле, а що холодне. Вона відділена від мозку.

Якщо людина духовно спаралізована внаслідок гріха, в неї залишаються людські здібності: ро­зум, воля, енергія, здорове тіло… Але все те, що потрібне для життя з Богом, стає нерухомим. На­зовні це проявляється якоюсь неспроможністю у сфері християнського життя. Людина знає, що молитва важлива, та все ж таки не молиться. Знає, що могла б помогти, але не допомагає. Знає, як би мала повестися, та все ж таки діє інакше. В тому стані сповняються слова Ісуса Христа: Я – виноградина, ви – гілки. Хто перебуває в Мені, а Я в ньому, – той плід приносить щедро. Без Мене ж ви нічого чинити не можете. Якщо хтось у Мені не перебуває, той, мов гілка, буде викинутий геть і всохне; їх бо збирають, кида­ють у вогонь – і вони згоряють! (Ів. 15:5-6).

Перебування в такому стані духовного паралічу приносить багато зла і труднощів для людського життя.

1970 року трагічна подія потрясла цілий світ. В одному містечку тринадцятирічний хлопчик вистріляв цілу свою родину: батька, матір і дві мен­ші сестри. Накінець хотів й сам покінчити життя самогубством. Щоправда поранився, але не по­мер. Коли одужав, поставили його перед судом. Хлопець без відмов признався. Коли його питали, чому це зробив, сказав, що життя в їхній родині було нестерпним. Батько й мати не говорили ні про що інше, лише про те, що розлучаться. Лаяли один одного й проклинали всіх родичів. Втихали лише тоді, коли напилися. Коли однак трохи витверезіли, усе йшло по-старому. Хлопець додав: „У нас про Бога ніколи не згадували. Батьки з нами ніко­ли не молилися. Життя в нашій сім’ї було страшне і нестерпне. Щоб звільнитися з такої родини, я не мав іншої можливості, лише щоб їх усіх вбити”.

Ось, яким нещасним є життя тих, котрі зали­шаються відлученими від Христа.

Ми однак не мусимо нести це ярмо гріха. Не муси­мо духовно занепадати, бо знаємо, що дуже близь­ко є наш Спаситель. Він приходить до людини, щоб її зцілити з тих паралічів душі. І кожному з нас хоче знову й знову сказати: Сину, відпускаються тобі твої гріхи (Мр. 2:5). Досить лише усвідомити та признати, визнати й жаліти за свої помилки. Це так просто зцілитися з духовної немочі.

Браття і сестри! Без страху в ті дні загляньмо до своєї душі. Придивімося до всіх її закутків у світ­лі Євангелія, щоб ми знайшли усе, що спричиняє параліч нашої душі. І потім з великим довір’ям, вірою і любов’ю скажімо це Спасителеві у святій сповіді. Кожний гріх щезає після зустрічі з ве­ликим Божим милосердям. І станемо гарними, живими гілками у Божому винограднику, котрі будуть приносити рясні плоди.

Керуль-Кмец Мирон

Проповіді/Пер. зі слов. єром. Дам’яна Кічі. – Львів: Місіонер, 2008. – 280 с.

Ів. 1:43-51

Слава Ісусу Христу! Дорогі брати і сестри! Пережили ми перший тиждень Великого посту, час Великопосних відправ, посильної молитви. Співчували ми нашому Спасителеві перед Голгофою, образом розп’ятого Ісуса Христа. Сьогодні Перша Неділя Великого посту. Вона установлена на згадку про перемогу православ’я над єрессю іконоборства на VII Вселенському Соборі 787 р. Ця боротьба за почитання ікон тривала майже століття.

Ікона – це зображення, але воно своєрідне. Це – Образ-Слово. В ній зливається історичне та богословське розуміння зображення Бога. Як справжнє вираження християнської віри, ікона розвивається після Халкедонського Собору (451р.), який визначив основні христологічні питання стосовно людськості та Божественності Христа. Таким чином, іконописець може зображати створіння у його істині, адже Христос через свою людськість, передав нам погляд Отця на створений світ. А оскільки Христос у своїй людськості доступний нам, то доступним є й принесене Ним об’явлення Отця: „Ніхто й ніколи Бога не бачив. Єдинородний Син, що в Отцевому лоні, той об’явив” (Ів. 1:18). Тому християнське мистецтво, насамперед іконописне, намагатиметься представляти світ згідно з баченням Отця, об’явленим нам у Христі. Христос прийшов сказати, що Бог є добрий Отець, що Він є Любов, і підтверджує це, віддаючи своє тіло людям.

Христос – це образ, який безперестанку розповідає нам історію Божественної Любові. Мова ікони складна, бо ікона є образом і водночас словом, вона є об’явленням і водночас пригадуванням. Можна було б навіть сказати, що притягальна сила ікони полягає в цій надзвичайній єдності слова-образу, яка на психологічно комунікативному рівні означає єдність поняття та почуття, міркування та інтуїції.

У мові ікони є біблійне ядро, але не меншу роль тут відіграє Традиція. На початках зображення на іконах представляли часто, як твір мистецтва: особливості даного місця чи звичаїв, а також містили часто церковні та духовні елементи. Надалі вона розвивалася у напрямку поглиблення містичної, духовної частини.

Ікона, завдяки Синодам та Соборам, стала важливою частиною усієї вселенської Церкви.

Ікона схвалювалась Церквою з причини її тісного зв’язку з молитвою та літургією. Церква – це живий організм, й ікона набувала своєї ваги, як частина цього живого організму.

Ікона містить у собі біблійне слово, яке стало образом, яке живе в церковній спільноті, спонукає до молитви, спогляданне, богословської рефлексії, викликає духовне зворушення і навіть конкретні жести: хресне знамення, поклони, цілування. У цьому розумінні ікона справді стає простором для зустрічі з живим Богом, з Його Словом, з Христом та братами у вірі.

Іконописець сприяє спілкуванню між Богом та людьми, яке здійснюється за посередництвом ікони. Ікона – це образ, який представляє людське відчуття спасіння, це вираження, образ того впливу, що його мало спасіння на людину. У цьому сенсі вона належить до спасенної дійсності. Розповідаючи історію святості зображених на іконі персонажів, фарби та рисунок воістину одухотворяються, потягають говорити про Бога і прославляти Його. Вживаючи чисто богословський термін, можна сказати, що ці засоби іпостатизуються, тобто стають часткою дійсності особи. Вона іпостатизована у Спасителі, у Божественній особі, адже вона береже пам’ять про Нього, робить Його присутнім. Це також іпостатизація людської особи через дію Святого Духа. Тому ікона завжди говорить щось надіндивідуальне, спільнотне, всезагальне.

До ікони слід підходити в літургічному контексті, вшановуючи її молитвами, свічками, пахощами ладану та співом. Тоді людина сама стає іконописцем, тим, хто ведений розумом серця, створює образ, глибоко усвідомлюючи те, що сповіщає йому ікона. Ікона – це середовище, де формується людська думка. Вона представляє „Єдність” історії спасіння та світу, показує зв’язки між різними подіями і персонажами. Тому ікона є взірцем думки, яка народжується у серці.

Ікона, як і будь-який символ, є простором, в якому не лише єднаються чуттєвий і надчуттєвий світи, але й скорочуються відстані і переживається певного роду одночасовість. Входячи в цей простір, ми зустрічаємо людей, які в ньому перебували, які переходили через нього.

Сьогодні, в Першу неділю святого Великого посту, ми шануємо ікони і через весь Великий піст перед нами буде ікона Розп’яття нашого Спасителя.

У Ньому пізнаймо Бога, усвідомлюючи наскільки глибокою може бути Його Любов. „Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне” (Ів. 3:16), а Син так полюбив Отця, що зробив усе, аби світ побачив, що Він Його любить і скоряється Йому. Ісус прийняв вигляд слуги, слуги слухняного аж до смерті (пор. Фил 2:8). Нехай наш Спаситель Ісус Христос допоможе нам щасливо провести піст, Йому співчувати, молитись перед Його іконою і дочекати Світлого Його Воскресіння. Амінь.

ПРИКЛАДИ

1. Ми святкуємо 29 серпня свято перенесення Нерукотворного образу Господа нашого Ісуса Христа з Едесси в Константинополь. Святе Передання Церкви, апокрифічна література (сирійські ранньохристиянські твори, „Церковна історія” Євсевія Кесарійського, спогади Константина Порфирородного та інших) описує нам історію цього чудотворного нерукотворного образу Господа нашого Ісуса Христа.

В сирійському місті Едесс жив цар Авгар. Він хворів на невиліковну хворобу: проказу. Але у Сирію дійшли чутки, що в Ізраїлі є Месія, Який ходить і зціляє людей. „А чутка про Нього пішла по всій Сирії. І водили до Нього недужих усіх, хто терпів на різні хвороби та муки, і біснуватих, і сновид, і розслаблених, і Він їх оздоровляв” (Мт. 4:24). Оскільки Авгар не міг прийти сам до Месії, він вирішив надіслати до Спасителя свого посланця Ананію з листом-запрошенням і обрусом, на якому той мав намалювати лик Ісуса Христа.

З цим листом Ананія прийшов в Єрусалим і побачив на рівнині Христа, оточеного натовпом людей. Він почав на обрусі, даному царем Авгарієм, малювати образ Христа. Довго він працював, але у нього нічого не виходило. Тоді Ісус сказав Апостолу Томі привести посланця від царя Авгара. „Де лист твого царя Авгара, що ти приніс Мені з Едесси?” – запитав Христос. Ананія з жахом був здивований прозорливості Спасителя. Ісус Христос вмився водою, взяв образ у Ананії, витер ним обличчя. І сталося диво! Вода перетворилася на фарби і на обрусі відбився лик Ісуса Христа.

Ананія взяв цей нерукотворний образ і поніс царю Авгару в Едесс. По дорозі, згідно сирійського передання, ставалося багато чудес і зцілень. Коли нерукотворний образ потрапив до царя Авгара, він відразу зцілився. Але не повністю, бо згідно наказу Ісуса Христа мав прийти посланець від Нього, який охрестить царя, і тоді хвороба відійде цілковито.

Після страждань, воскресіння і вознесіння Ісуса Христа, явився до царя Авгара Апостол Тадей, один із сімдесяти, охрестив його, і хвороба цілковито пройшла. Разом з царем хрестився увесь його дім і усе місто. (Згідно церковної історії, сирійці одними з перших прийняли християнство, а сирійська Церква була одна з найсильніших у ранньому християнстві). Нерукотворний образ Ісуса Христа було розміщено в найпочеснішому місці. Для нього було збудовано спеціальне місце в міській стіні над міськими воротами. Довгий час мешканці Едессу з трепетом і повагою відносились до цього образу, молилися до нього, приходили до нього у хвилини терпінь та радості.

Але один з царів, правнук Авгара, почав поклонятися ідолам. І єпископу довелось закласти нерукотворний образ цеглою на рівні міської стіни, так що стало непомітно місце, де перебуває він. На довгий час забули мешканці Едесс про чудотворний нерукотворний образ Ісуса Христа. І невдовзі біда прийшла до них. За часів царя Юстиніана, перський цар Хозрой величезним військом оточив місто. Сирійці почали молитися до Бога і просити Його про поміч. Коли усі мешканці міста були у відчаї, єпископу Евланію вночі явилася світла пані, яка сказала, що у міській стіні є замурований чудотворний нерукотворний образ Ісуса Христа і його потрібно відкрити для людей. Єпископ відразу поспішив до місця у міській стіні над воротами, вказаного світлою панною. За цеглою він знайшов образ цілим і непошкодженим. Поруч горіла лампадка повна єлею, запалена при захороненню, не дивлячись на те, що вже пройшло досить багато років. Єпископ взяв образ, обніс його міськими стінами. Велика радість охопила мешканців Едесси. На персів, що побачили дивний нерукотворний образ, напав великий страх. Сирійці прогнали завойовників. Нерукотворний образ знову став улюбленим місцем молитви усіх християн.

Але у X столітті Сирію захопили сарацини. Константинопольський імператор Роман вирішив перенести цю велику святиню в столицю Константинополь. Не дивлячись на спротив сарацин, йому вдалася цей чудотворний нерукотворний образ Ісуса Христа перенести в Константинополь. По дорозі трапилося багато зцілень та чудес: сліпі прозрівали, глухі починали чути, каліки ходити, а біси втікали з біснуватих. 19 серпня образ було торжественно внесено у місто. Цю велику і радісну подію ми щороку молитовно згадуємо у цей день.

Висновок. У 787 році Отці Сьомого Вселенського Собору неодноразово посилаються на нерукотворний образ Ісуса Христа, розповідають його історію та дива, що трапилися з його допомогою, чим доводять необхідність почитання ікон. Святий Іван Дамаскин, даючи відпір іконоборцям, у своїх творах також посилається на цю ікону. Нерукотворний образ Ісуса Христа – доказ того, яку велику силу має лик (ікона) Спасителя. На основі його споглядання та молитви до нього багато іконописців написали свої ікони.

„Нерукотворний Образ Христа являється ніби першодруком і джерелом всякого образу, і від нього всякий образ походить і народжується в ньому, потоками рік, що спрямовують свої води у життя вічне. Води ці – незчисленне багатство ікон, породжених і беручих свій початок від Нерукотворного Образу Христа і направляючі Церкву в її безупинному русі до кінця часів і Царству Майбутніх Віків” (Г. Круг „Думки про ікону”).

2. Відвідуючи будинок пана Михайла, людини багатої і заможної, був здивований, що у нього в центральному холі були не картини художників або ще щось модерне. В кутку висів ряд зі старовинних ікон. „Так було у домі моєї мами”, – пояснив пан Михайло. Ці ікони привіз з нашого родинного будинку, вони мені дісталися у насліддя від мами. Щовечора вони цілою родиною моляться до них.

В Україні була старовинна гарна традиція – в світлиці (може, тому і називали світлицею, а не квартирою, як у нас) завжди влаштовувався молитовний куточок з ряду ікон (так званий „домашній іконостас”). І родина разом там молилася. Ці ікони передавались з покоління в покоління і були найбільшою цінністю родини.

Висновок. Не шкодуймо коштів на гарну ікону, подумаймо скільки витрачаємо їх намарно. Ікона – це вікно у потойбічний світ, що допоможе відродити у родині щиру і глибоку молитву. Ікону потрібно купувати одну (а при можливості більше), але дорогу, якісну, зроблену богобоязливою людиною і цю, „намолену” нами, ікону ми передамо своїм дітям, як найбільший скарб-оберіг.

Іван Сивак

„Сівач”, березень 2009 ч. 3 (114) рік 11

Ів. 1:43-51

Призвання Христове: „Іди за мною!”

Дорогі в Христі! Нинішнє Євангеліє розповідає нам декі­лька важливих справ. Найперше ж: Про призвання Апостола Филипа; 2. Про ціну правдивої приятельської прислуги; 3. Про похвалу з уст Христа-Бога для праведного чоловіка, в якого немає облуди.

Сама подія відбулася в околиці Йордану, де Ісус про­повідував і, згодом, намірявся іти в Галилею. Аж ось по дорозі зустрічає Він Филипа і каже до нього: „Йди за мною!” Це не випадковість, а зарядження Божого Провидіння. Тут Христос не запрошує будучого Апостола, але приказує йому. Филип є послушний приказові Спасителя, хоч ще не розуміє повного зна­чення того призвання – „Йди за мною”. У тому призванні від Христа був доказ великої ласки і любові, а в Филипа – дух послуху і жертви. Слова: „ходи за мною” в устах Спасителя означають: „зостанься при мені і будеш свідком мого життя, моїх повчань і моїх великих діл та чудес. Що більше, будеш моїм апостолом, обдарованим великими духовними властями, щоб продовжувати на землі діло освячення та спасіння людей. Твоя рука буде благословляти; твої уста проповідуватимуть великі, Божі правди Євангелія; твій священицький уряд дасть тобі силу переносити гоніння, насмішки і наруги і, воднораз, дасть змогу давати людям святі Христові Тайни”. О, як незба­гненно велике призвання Апостола Христового – священика! Щасливий, хто почує у своєму серці той милий і дорогий приказ: „Йди за мною!” І в покорі та просторі серця піде за тим голосом.

Подібно святе і цінне призвання – бути християнином, бути живим членом Христової Церкви – Народу Божого, стати вір­ним учнем Христа Ісуса. Благословенні батьки, які хрестять своїх дітей; благословенні ті, хто, незважаючи на всі труднощі й перешкоди, стараються дати їм християнське виховання так, щоб могли вони йти за Христом та відповісти його покликові! Христос не бажає від нас багато слів, але чистого і доброго наміру нашого серця та ревності в ділах.

І тут спитаймо себе: чи живемо і поступаємо так, як годиться визнавцям Христо­вим? Чи, може, ми християни лише з імені? Власне сьогодні, більш, як будь-коли, Ісус не тільки потребує визнавців, які слу­хали б Його повчань і захоплювалися б ними, але передусім хоче, щоб його наслідувати, щоб іти за Ним по тій тернистій дорозі життя, повній трудів і самозаперечення, яка певно при­водить до Бога і до вічного життя.

2. Далі, каже Євангелія, як тільки Филип стає Апостолом, відразу шукає, щоб приєднати для Христа нового учня. Ось зустрів Филип Натанаїла і сказав до нього: „Ми знайшли Того, про Котрого Мойсей в законі писав і пророки говорили – Ісуса, Йосифового сина з Назарету”. Власне отут виконує Филип правдиву приятельську прислугу, дає доказ щирої братньої любові. Так воно часто буває, що в людині зроджується упере­дження, протиставлення всьому тому, що Боже, що Христове. Бо темрява протиставиться світлові, пожадливість – чесності, забріханість – правді, смерть – життю. Правдива любов не основується на солодких почуваннях і вишуканих словах, але на ділах. Правдивий приятель повинен дбати головно про душе­вне добро свого друга. Саме тут слід привести слова Святого Письма: „Вірний приятель – то міцна захорона; хто знайшов його, той знайшов скарб. Вірному другові немає ціни і немає ваги, щоб вартість його зважити. Приятель вірний – то лік життя, і його знайдуть ті, що Господа страхаються” (Сир. 6:14-16). Навпаки, руїною нашого життя є лихі приятелі, які зви­чайно приводять нас до гріха, а то й до руїни.

Филип дає нам приклад, як треба нам поступати також з невіруючими; бо саме тоді, як Натанаїл відповів йому: „А що доброго може бути з Назарету”, Филип мовив до нього: „Прийди і подивися!” Такий вже закон Творця. Він хоче, щоб одні були знаряддям спасіння других: як учителі відносно своїх уч­нів, батьки супроти своїх дітей, приятелі щодо своїх приятелів і т. д. І якщо тут, на землі, ми пов’язані такими міцними вузла­ми залежності, остільки більше будемо пов’язані ними у дру­гому житті! І, навпаки, яка ж то ненависть наповнить серця проклятих відносно всіх тих, хто став причиною їхнього про­кляття. Саме ця думка повинна запалити нас ревністю про спа­сіння наше і наших ближніх, зважаючи на те, щоб ніколи не бути причиною згіршення, а то й прокляття інших людей.

Якщо й ми бажаємо привести когось до пізнання Христа, до пізнання Бога, то насамперед покажімо йому правду, переко­наймо його словами Филипа: „прийди і подивися!” Ясно викла­дені правди віри – це найкраща оборона правди. Крім цього, життя згідно з засадами нашої святої віри – це найпереконливі­ші докази її правдивості. Хто має щиру волю і не є упередже­ний, той, пізнавши правду, побачить правильне і правдиве християнське життя, хоча б який це був безбожник; він покине свої переконання і повірить у правду Божу, щоб жити нею.

3. Наприкінці, коли Филип провадив Натанаїла до Христа-Ісуса, тоді Спаситель звернувся до своїх учнів і сказав: „Ось справжній Ізраїльтянин, що нема в ньому лукавства”. Цінне свідоцтво з уст нашого Бога. Що ж таке лукавство-облуда? Це, найперше, дволичність, в якої цілком щось інше у серці, а щось інше на устах. Облудна та лукава людина має два серця: в одно­му заховує правду, а в другому плекає облуду, забріханість, неправду.

Чи й про нас міг би засвідчити Христос Спаситель, що ми щирі, відверті, цілковито віддані Богові християни, у яких немає лукавства ні облуди? Чи, може, в нас більше удавання, дволичності, ніж правди? Одначе пам’ятаймо і про те, що Бог є всемогутній та всевидющий. Він знає кожне почуття нашого серця і читає найпотаємніші задуми нашого розуму. Не диво, отже, що на запит Натанаїла: „Звідки знаєш мене?” – Ісус відкрив перед Натанаїлом таємниці його серця і життя; тоді Натанаїл з острахом та подивом закликав: „Учителю, Ти Син Божий, Ти Цар Ізраїлів!”

Натанаїл вбачає і відчуває щось велике у словах Христових, коли Ісус каже до нього: „Перш ніж Филип закликав тебе, бачив я тебе, як був єси під смоківницею”. Смоковниця в Євангелії має особливе зна­чення. Раз говориться про смоковницю, яка не приносила ніякого овочу, крім листя, до якої Ісус промовив: „нехай по­вік не буде з тебе плоду!” І негайно ж смоковниця всохла (Мт. 21:19). І тут можна припускати, що це так, як овоч – образ добрих діл; листя ж – це символ безплідності. Натанаїл, отже, під смоковницею стояв, наче у тіні смерті. Христос бачив те, про що й колись пророкував пророк Ісая: „Над тими, що живуть у смертній тіні, світло засяяло” (Ісая 9:1). І так, як На­танаїл пізнав і віднайшов Христа правдиве світло життя за посередництвом Апостола Филипа, так і ми знаходимо і пі­знаємо Христа-Бога у Його Церкві за посередництвом нових Филипів – нових апостолів Христових, які живуть і діють ра­зом з Ісусом по нинішній день. Боже милосердя бачило нас раніш, ніж ми навернулися; ще коли ми знаходилися у тіні смерті, в грісі. Невже ж Христос-Спаситель і нас не шукав раніш, ніж ми його? Чи ж Добрий Пастир, залишивши інших, не пішов шукати загубленої овечки, полишаючи стадо, беру­чи її, поранену, на свої втомлені рамена, щоб лиш принести її до отари? Хіба ж Він, у вигляді євангельської жінки, яка загу­била драхму, не запалює ліхтарні та не шукає по всіх закутинах, доки не знайде її?

І ми також є, може, тими загубленими овечками серед про­валь і скель цього світу; або, як ота драхма, загублені серед приємностей життя світу. І саме Христос че­рез своїх апостолів-священиків, нових Филипів, через добрих людей, а, може, і через це слово, яке ви слухаєте ось тепер, віднаходить вас і кличе до своєї отари, Церкви Святої, бути членами великої родини Народу Божого. Щоб дій­ти до правдивої і живої віри, треба вміти належно використа­ти даний нам Богом дар ласки. Хто при світлі Господньої лас­ки зрозуміє Божу велич та Його безмежну любов, той напевно сподобиться ще більших Божих благодатей і витривання в вірі серед усіх гонінь. Про це виразно каже Христос до Натанаїла, а тим самим і до нас: „Ти віруєш! Відтепер бачитимеш більше, ніж те!” Тобто: очима віри ясніше бачитимеш Бога, його вічні правди, його красу, велич, його особливішу любов і дбайли­вість, що допровадить нас до повного і вічного щастя та жит­тя в Ньому.

Тож будьмо тими Натанаїлами, тими ізраїльтяна­ми Нового Завіту, будьмо вірним народом Божим, плідними членами Церкви Христової, в яких немає дволичності, лукав­ства та облуди!

Софрон Мудрий

Недільна благовість. Проповіді на неділі і свята літургічного року. – Івано-Франківськ: Івано-Франківська Теологічна Академія, 2006. – 376 с.

Ів. 1:43-51

Покликання Филипа та Натанаїла

Одна мати скаржилась: „Маємо великі труднощі зі своїм сином. Не хоче він вчитися. Є щоправда спритний: те, що його цікавить або що розуміє, те скоро вивчить. Але якщо чогось не розуміє, – а це математика, – замість того, щоб прикласти зусиль, просто закриє книгу і скаже, що це йому незрозуміло”.

Скажете: „Це нам відомо. І ми маємо діти”. Учень однак на наполягання батьків або з побоювання перед поганою оцінкою скоріше чи пізніше за­своїть і те, що так би мовити не розумів. Та як ми зреагуємо, якщо в духовному житті опинимося в ситуації, котрої не розуміємо? Чи не маємо спо­куси махнути на це рукою, як той хлопець?

Розуміння правди приносить нове розуміння життя. Сьогоднішнє читання з Євангелія нам це підтверджує. Натанаїл змінив своє життя, коли збагнув правду про Ісуса Христа, – стає Хри­стовим учнем.

Коли йому Филип із захопленням говорив, що знайшов Того, про кого пише Мойсей та проро­ки, Натанаїл, сидячи у зручному прохолодному місці під смоковницею, лише махнув презирли­во рукою: А що доброго може бути з Назарету? (Ів. 1:46). Але коли потім все ж таки послухав заклик Филипа і зустрівся з Христом, радісно вигукнув: Учителю, Ти – Син Божий, Ти – цар Ізраіля (Ів. 1:49). І відтоді наслідував Ісуса Христа. Хто зна, яким би було його життя далі, якби не послухав заклик Филипа.

3 Натанаїлом маємо багато спільного, хоч на пер­ший погляд так не здається. Образ Натанаїла, який спокійно відпочиває у затінку смоковниці, є часто образом нашого життя. Спокійно пере­живаємо день за днем своє життя зі звичайними турботами та радостями. І раптом прийде хвилина звістування. Якщо ми намагалися пережити ці перші дні посту зосереджено й духовно, то на­певно зустрілися з численними питаннями віри, котрі ще цілком добре не розуміємо або не знаємо. Це є часом звістування. Можемо, правда, не на­давати йому значення, але краще, коли будемо наслідувати приклад Натанаїла. Він мав спокусу відмовитися від запрошення Филипа. Але переміг ту спокусу, зустрівся з Христом і збагнув істину.

Натанаїл таким чином і нам дає вказівку, як по­ступати, якщо зустрінемося в духовному житті з неясностями, з дійсностями, котрих не розуміємо. Шукання і усвідомлення правди вимагає зусил­ля. Але це зусилля приносить нову ознаку життя, що дуже важливо в духовному житті, бо без цього немає жодного поступу у християнській доскона­лості, жодного росту в любові до Бога.

Вілгелм Буш розповідає: Одного разу прийшов до мене старий шахтар і сказав: „Отче духовний, мушу з вами поговорити!”

Маючи сімдесят років, казав: „Коли мені було сімнадцять, я відвідав євангелізаційне зібрання. Відчув, що Ісус стукає до мого серця. Але я собі сказав: „Якщо це з Ним буду думати серйозно і прийму Його, висміють мене всі товариші. Це не­можливо. І так вибіг надвір”.

Та зараз же продовжував: „Моє життя вже за мною. Я старий. Тепер знаю, що моє життя було даремним, бо тоді не відчинив Ісусові двері”.

В ті дні святого посту будемо набагато уважніші на різні „благовіщення”, котрими буде наш Спаситель запрошувати нас до нового життя. Знаємо, що відкинути ті запрошення лише тому, що їх на перший погляд не розуміємо, неправиль­но. Наслідуймо в тому Натанаїла. Шукаймо та засвоюймо собі правду, котра нам звіщається. Таким чином зміниться і спосіб нашого життя. Бо хто пізнає правду, той живе по правді.

Керуль-Кмец Мирон

Проповіді/Пер. зі слов. єром. Дам’яна Кічі. – Львів: Місіонер, 2008. – 280 с.

Сьогодні починається Великий піст. Піст – це покути і омертвлення за наші гріхи і через піст відвертаємо Божий гнів, шукаємо Його МИЛОСЕРДЯ. Піст триває 40 днів, в пам’ять про сорокаденний піст Ісуса Христа в пустелі. Називається він Великим тому, що найдовший зі всіх постів і найважливіший, бо приготовляє нас до гідного святкування Воскресіння Христового.

Латинники мають дуже гарний звичай. В них піст розпочинається в середу. В той день всі люди приходять до церкви, клякають перед престолом, а священик попелом з пальмових галузок, з Квітної неділі, робить знак хреста кожному на чолі, кажучи: «МОМЕНТО ГОМО – пам’ятай чоловіче, що ти порох, і в порох повернеш».

Люди замало думають. Чоловік так тяжко робить на ті гроші, що губить рівновагу. Живе, наче ніколи б не мав умерти. Нічого не має на думці – тільки гроші, гроші, чим більше заробити, і мати „гуд тайм”, і гарно забавитися. Чи не правда? Дуріють за грішми. Не раз тільки чую: „О, мій чоловік багато заробляє, і ми все ходимо на різні забави”. То всьо. Більше нічого! Схаменіться люди! Чи на то нас Бог створив? Ви втратили рівновагу, всьо перекрутили. Трохи застановись і думай! Пам’ятай, що ти порох і в порох повернешся… Чому забуваєш про це, а живеш, щоб тільки догодити тілу і пристрастям, та ж твоє тіло в короткім часі згниє, умре. Спам’ятайся! Для чого Всевишній тебе сотворив – для Себе, для Неба! По смерті починається вічність, життя без кінця в Небі або в пеклі – але жити будеш! Нас чекає СУД. Всемогутній, Всевидячий Бог буде судити твоє кожне діло, кожну думку, кожне слово… Спам’ятайся, трохи подумай над тим, в якому стані твоя душа.

Нехай кожен загляне у свою душу. Що він там побачить – душу, обтяжену гріхами. Тіло – пещене забавами. Волю – ослаблену, яка піддається пристрастям і похотям тіла… Як вам здається? Чи ви відважилися б встати сьогодні перед Богом на суд? А як би вас Бог сьогодні покликав на суд, який на вашу думку, був би Його засуд над вами? Небо чи пекло? А, навіть, якби спаслися, як довго, думаєте ви, вам прийдеться терпіти в чистилищі за ваші гріхи? Бо за кожен гріх мусиш відпокутувати тут, як ні, то в чистилищі. Ось чому Свята Церква встановила піст, щоб відпокутувати за наші гріхи, щоб скоротити терпіння, що нас чекають в чистилищі, а тут набагато легше за них спокутувати… Як тільки Господь Бог побачить, що ви дійсно жалієте за свої гріхи, то відразу відверне свій гнів. Молитвою, постом, щирим покаянням відвернемо Божий гнів. Скріпіть свою волю постом. Зрозумійте, як то легко впасти, коли наша воля чим раз слабне і чим раз стає тяжче стриматись від гріха… Покутуйте, скріпляйте волю, щоб коли спокуса надійде, щоб ви могли сказати: ні! Відверніться від гріха. Застановіться над вічними правдами. Здорово думайте! Хай розум керує тілом.

Ми дотримуємося посту не тому, що це гарний звичай, але тому, що Христос сказав: «Ні, кажу вам, але коли не покаєтеся, то загинете так само» (Лк. 13:3). Ось чому відбуваємо піст – щоб спасти душу. Хто не буде каятись в цьому житті, втратить душу навіки. Ось що каже нам Христос! Декотрі кажуть: бачу, що треба покаятися у гріхах, признаю рацію, отже, обіцяю, що наступного місяця піду до сповіді… Потім ще за місяць… Кожен раз все відкладає покуту… Свята Церква каже: „Всі люди на світі: єпископи, священики, діти, дорослі, всі, всі люди від сьогодні і протягом сорока днів разом будуть постити і каятися за гріхи і Бога перепрошувати”. Тут вже нема відкладання. Всі, цілий світ разом буде заховувати піст.

Часто чути: постити не люблю, той чоловік щасливий, що до церкви не ходить і не мусить постити. Усі мусять постити, хто тільки людина. У мене був пес, та той не постив, але якраз тому, що був пес, а не людина!

„Отче, – не раз чую, – кажете не гуляти, не пити, ну то як забавимося?” Якраз тому, що піст, не є час на забаву, а на покаяння і роздуми. Не раз керівник на роботі вам каже щось зробити, а ви собі думаєте: добре йому говорити: „Роби”, а чому сам не робить? Христос не вимагає від нас того, що Сам не робив! Сам Христос постив, і сильно постив сорок днів, заки сказав: ідіть Моїми слідами!

Переїдання, пиятика, розпуста – відвертають людей від Бога. Вони займають перше місце в декотрих людей, а не Бог. Цілком все перемішали, але це можна поправити. Те що відвернуло нас від Бога, знищімо постом.

Декотрі кажуть: Отче, написано: „Не те, що входить в уста, сквернить чоловіка, а те, що виходить з уст, те сквернить чоловіка” (Мт. 15:11). Отже, не треба постити, можна їсти, що хочеш і коли хочеш… Це дійсно думка фарисея. Такі люди не будуть читати Святого Письма, щоб змінитися, поправити своє життя, щоб жити, як вимагає Бог. Ні, але будуть вишукувати такі цитати зі Святого Письма, що зможуть перекрутити так, щоб не піти на Службу Божу, щоб виправдати своє грішне, ліниве життя. Так написано у Святім Письмі. Але тоді Христос не говорив про піст! Христос виступав проти фарисейства у пості, показового посту! Фарисеї, як постили, то не вмивалися, посипали голову попелом, йшли на ярмарок, молилися вголос, щоб люди бачили, як постять строго. Христос цього не хотів. Але каже Христос: „А ти, коли постиш, намасти свою голову, і лице своє вмий, щоб ти посту свого не виявив людям” (Мт. 6:17-18). Христос хоче, щоб ми постили! Навіть диявол брав речення (цитати) із Святого Письма, щоб спокушати Христа. І те, що чорт говорив, дійсно є у Святому Письмі. Нехай люди не перекручують Святого Письма, як то їм до вподоби. От які наслідки, коли люди кажуть, що я можу сам читати Святе Письмо і тлумачити, і не потребую, щоб Церква мені пояснювала. „І пояснюють собі на погибель”, – говорить Святий Петро (Пор. 2 Петра 2:1-2). Ми кажемо: ні! Не ми, але Свята Церква, встановлена Богом, є голосом Божим, пояснює нам Святе Письмо.

Піст не є нічим новим. Сказав Бог Адамові, щоб не їсти забороненого дерева. Це був піст. Всевишній погрозив Ніневії, що знищить те славне місто, коли не покаються і не будуть покутувати. На ті слова цар проголосив загальний піст по цілій державі, сам постив дуже сильно. Він і люди. Навіть худобі не давали їсти. Всевишній відвернув свій гнів і їх не покарав. А Содому і Гомору, що не хотіли покутувати, Всевишній спалив вогнем з неба! Святи Іван Хреститель постив в пустелі, їв саранчу і дикий мед. Сам Христос постив сорок днів і ночей. Що люди собі думають, що вони ліпші за Ісуса Христа!? Він потребував постити, а ви ні! Цікаво, що зараз по пості до Ісуса прийшов диявол і словами Святого Письма і намовляє Його до гріха. Ось як диявол боїться посту.

Що в пості робити, як покутувати? Перш за все до церкви ходити щонеділі. Стриматись від м’ясної їжі, бодай у середу та п’ятницю. На Великопосні молитви учащати з родиною. Перед і після їжі молитися, дякувати Богу за Його доброту. І зробити добровільні жертви: стриматися від куріння, алкоголю, телебачення. Хай це робить ціла родина.

Пам’ятаймо слова Спасителя: „Покайтесь, бо загинете так само” (Пор. Лк. 13.3). Амінь.

ПРИКЛАДИ

1. Дуже багато корисного можна навчитися, дивлячись та вивчаючи культуру інших народів. Дуже велике значення посту і обмеженню себе у їжі надають народи Індії. У них навіть існує філософія (світогляд), згідно якої вони вважають, що кожній людині належиться з’їсти певну кількість їжі. Коли людина з’їсть цю кількість, то вже приходить пора помирати. Тому, чим менш-людина буде споживати їжі, тим більше вона проживе. Їх улюблену приказку на українську мову і менталітет приблизно можна перекласти так: „Людина виделкою і ложкою копає собі могилу”. Тобто, чим більше ми їмо, тим швидше помремо. Тому кожен із самого дитинства вчиться повністю задовольняти потреби свого організму маленькою кількістю їжі. Це не так просто. Тому що потрібно невеликою кількістю їжі задовольнити повністю організм усіма потрібними поживними речовинами. Це ціле мистецтво одним з напрямків якого є хатха-йога.

Їх філософія має раціональне зерно, бо вчить людей задовольняти організм, давати йому повноцінний здоровий розвиток, не перевантажуючи внутрішніх органів. Переїдання – страшна проблема усіх розвинених країн світу. І коли б вони повернулися до практики посту (а є два види посту, що їсти (утримування від важкої та м’ясної їжі) та скільки їсти (піст подвижників раннього християнства – це вміння давати повноцінний, здоровий розвиток організму, як можна меншою кількістю їжі)). Коли б люди почали добровільно обмежувати себе у кількості їжі, та вчитись задовольняти організм, якомога меншою кількістю їжі, то вони б помітили, що фізіологічну потребу у їжі найкраще задовольняють прості продукти (буряк, морква, цибуля та інші). А вишуканої їжі хочеться для морального задоволення.

Тож вчімося задовольняти свій організм малою кількістю їжі і ми відчуємо не упадок, а великий приплив фізичних сил. Тим більше це корисно у наш час, коли у „вишуканих” продуктах так багато біохімічних додатків, що поступово вбивають, затруюють наш організм.

2. Дуже цікаву історію свого життя розповіла пані Віра К. Її пограбували, і вона потрапила у дуже скрутне фінансове становище. Вирішила ні до кого не звертатися і вирішувати свої проблеми самій. Та за декілька днів раптом неочікуваний дзвінок від друзів-мусульман. Вони сказали: „Ми чули, що у вас великі проблеми. Вирішили вам допомогти” і запропонували велику суму грошей. Пані Віра була дуже здивована і запитала: „Чому ви мені запропонували, адже я є людина іншої нації, іншої віри”. „У нас розпочався піст, а в піст кожен мусульманин має зробити бодай одну добру справу, пожертвувати певну частину грошей, зароблених за рік. І допомогти потрібно тій людині, яка цього найбільше потребує, не залежно від віри і нації. Ми вирішили, що у найбільшій скруті є ви”, – пояснили вони. Отже, піст у них – це не тільки дуже строге утримання від їжі, але обов’язкове роблення добрих справ.

Дуже гарна практика – намагатися у піст зробити, якомога більше добрих справ, і це буде найкраща покута за наші гріхи протягом року. Дійсно, багато можна навчитися у культур і звичаях інших народів, але, нажаль, багато з християн не знає власних традицій і звичаїв. У давні часи слов’яни також намагалися зробити у Великий піст, якомога більше добрих справ. І вважалося, що добре діло, зроблене у піст, мало подвійну, потрійну вартість і цінність.

У слов’ян було прислів’я, що у піст людина має „істопити жир”. „Жир” у перекладі з давньоруської мови означає „надлишок” (а точніше „ізлишність”, тобто непотрібний надлишок). І людина мала у піст поділитися непотрібним надлишком, що заважає успішно рухатись до спасіння, з іншим братом у Христі, який перебуває у потребі і нужді.

Василь Анин

„Сівач”, березень 2009 ч. 3 (114) рік 11

Мт. 6:14-21

Любов ворогів і піст

Дорогі брати і сестри! Сьогоднішня Свята Євангелія напе­редодні Великого посту, в так звану Сиропусну неділю, подає нам три важливі повчання.

1. По-перше: вона вчить нас, що ми – діти великої Божої родини, тому маємо бути з’єднані вузлом родинної любові. Дітьми Божими стаємо не лише через Божу ласку, яку даром одержуємо, але також через особисті наші добрі діла. А ніко­ли і нічим ми так не уподібнюємося до Бога, як саме тоді, коли радо прощаємо всім тим, що нас образили, зневажили чи скри­вдили. Тому-то Христос так часто закликає нас до спільних молитов за всіх людей. Коли Ісус навчає молитви, то каже нам казати до Бога „Отче наш, хліб наш насущний дай нам десь”, а далі: „прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуват­цям нашим, і не введи нас у спокусу, а визволи нас від лукаво­го”. Христос наказує, щоб завжди молитися „у множині”, щоб не залишилась у нас найменша ознака неприхильності, нена­висті і упередження супроти наших ближніх. Більше того: крім заохоти до взаємної любові та прощення, Ісус дає виразне підтвердження цього важливого закону, бо каже: „Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших” (Мт. 6:14-15).

Дорогі в Христі! На яку кару заслужимо собі, коли, незва­жаючи на всі ці слова заохоти й накази Господні, не лиш не прощаємо своїм ворогам, але й молимо Господа, щоб Він так само поводився з нами? Бог, знаючи добре, що джерелом вся­кого добра є любов, бажає усунути від нас усе, що лиш може зранити, а чи й знищити її. Напевно, нема на землі такого ба­тька, ані матері, ані приятеля, ані когось, хто любив би нас більше, ніж Бог, який з любові покликав нас до життя і його в нас підтримує.

Ми звичайно нарікаємо на наші терпіння, болі й усякі інші життєві злидні. Але коли пригадаємо собі, скільки то щоденно допускаємося всяких зневаг і проступків супроти нашого Тво­рця і Бога, тоді цілком слушно дивуємося, що наші кари і тер­піння не є куди більші й багато тяжчі. Хто ж з нас цілком свобідний від поривів пустої слави, гордості? Хто ніколи не об­мовляв, не очорнював свого ближнього? Хто з нас повністю вільний від нескромних пожадань? Хто не зворушується, не кипить гнівом, коли згадає про свого завзятого ворога чи неприятеля? А скільки провин у родинному співжитті, при праці, у політичному і суспільному житті?

Ось, Господь подав нам легкий, успішний і зовсім безко­штовний засіб, щоб увільнитися від усіх цих провин і безза­конь. Чи якийсь тягар або втрату зазнаємо, коли прощаємо тим, хто нас образив, зневажив, скривдив? Навпаки, багато тяжчим і виснажливішим є, коли плекаємо у своєму серці не­простиму ненависть. Якщо пригашуємо в нашій душі, у нашо­му серці першу іскру злости і ненависті, запевняємо собі вели­кий мир і спокій. Щоб це здійснити, не потрібно перепливати глибокі моря, ані відбувати довгі подорожі, не треба спинати­ся на шпилі гір, ані витрачати дочасні блага чи ранити наше тіло. Ні! Зовсім ні! Вистачить лише бажання прощати, а всі наші провини і прогріхи також будуть прощені нашим Творцем і Богом. Ось чому Святий Павло Апостол так гаряче закликає: „Я хочу, отже, щоб мужі молились… зводивши до неба чисті руки, без гніву і суперечки” (І Тим. 2:8).

Тож, дорогі брати і сестри, дбайливо уникаймо нерозуму, глупоти і оп’яніння ненависті чи непримиримості супроти всіх тих, хто нас образив, зневажив чи скривдив. Навпаки, за нака­зом Христа Спасителя виявляймо таким людям любов, милість і милосердя, бо лише таким чином уподібнимось до нашого Отця, що на небі. А це все буде нам легко зробити, коли згада­ємо наші власні тяжкі провини супроти Бога і наших ближніх. Ця гадка утихомирить нашого духа, стримає пориви помсти. Тоді нас усі любитимуть вже тут, на землі, а над усе любитиме нас сам Бог і то навіки.

2. По-друге, сьогоднішня Євангелія навчає нас, що всяке добре діло, між іншим піст, лиш тоді має заслуговуючу вартість на вічне життя, коли воно виконане з добрим наміром й без пустої слави. Тому-то Христос каже: „Коли ж ви постите, не будьте сумні, як лицеміри” – тобто такі люди, які зовні по­казуються цілком іншими, ніж є насправді чи в дійсності. Бо „вони виснажують своє обличчя, щоб було видно людям, мов­ляв, вони постять!” Христос остерігає нас перед пустою сла­вою, яка, наче скритий злодій, обкрадає нас з усіх заслуг перед Богом. Тому-то з’ясовує нам пророк Ісая ідею справжнього посту, кажучи: „Не в осудах і сварках постіть, але усувайте всяке братання з неправдою” (пор. Ісая 58:1-12). А Христос додає: „Ти ж, коли постиш, намасти свою голову й умий своє обличчя” (Мат. 6:17). Отже, намагаймося бути такими, як нас навчає свята Євангелія. Прикладім цей образ до нашої душі: обмиймо її від гріхів і беззаконь, намастімо нашу душу олією Божої ласки, праведними думками та чистими бажаннями. Не насуплюймо нашого обличчя, як лицеміри, як актори, що в театрі предста­вляють когось іншого, ніж у дійсності. Це правда, що в цьому житті багато людей ведуть „театральне життя” – мають щось інше в серці, а чим іншим прикидаються зовні перед людьми. Ми ж такими не будьмо! Не вдаваймо сумних, шукаючи при тім слави посників!

Бо всяке добре діло, що його розголошуємо, не має вартості для майбутнього життя; воно ж бо кінчається на людських похвалах. Коли ж їх робимо для виконання Божої волі і його прослави, тоді Творець наш, що бачить таємне, винагородить нас дуже щедро.

3. Третє повчання, яке подає нам Христос у нинішній Єван­гелії, ось яке: щоб ми по правді і властиво розцінювали скарби цього світу, бо „де наш скарб, там буде і серце наше”.

Христос Спаситель після того, як нап’ятнував пусту сла­ву людини, силою логіки каже нам долати в собі надмірні пориви захланності, яка є на послугах марної людської сла­ви. Тут Ісус дає вже не заохоту, але виразний наказ для всіх своїх послідовників: „Не збирайте собі скарбів на землі!” Навпаки: „збирайте собі скарби на небі!” Чому? Ось поду­маймо лиш, чим є скарби цього світу, а чим є скарби небесні, з огляду на їх природу!

Золото, срібло, дорогоцінні камені, дорогі одежі, образи, хатня обстановка, палаци, поля і ліси – це все порох і попіл. А слава, добре ім’я, приємності життя – це все, наче вітер і дим, проминає. Навпаки, скарби небесні – це невмирущі діла чеснот, любові, самозречення, милосердя, терпеливості, по­слуху Божій і людській владі; це правдиві скарби, гідні люди­ни скарби, щоб їх складати в небі. Які ж скарби ми цінимо більше?

Чим є скарби світу цього і чим – скарби небесні з огляду на їх набування? О, як то тяжко здобути скарби цього світу! Скільки потрібно мати геніальних здібностей, скільки старань, невтомних трудів, відповідних нагод. Власне цього всього нам дуже часто бракує. Навпаки, щоб набути скарби небесні, справа мається зовсім інакше: їх треба перш усього хотіти, вони-бо завжди є до нашого розпорядження. Ласку Божу одержуємо через молитву. Нагоду ж для вправи в усяких чеснотах маємо кожної хвилини нашого життя. Чим є скарби цього світу з уваги на їх тривалість і збереження? Іржа їх з’їдає, черв точить, час старінням нищить, злодії крадуть, вогонь палить, війни руй­нують, потопи заливають. Нашу добру славу притемнює яке-небудь очорнення, інтрига, ненависть. Наше вдоволення за­колочує невірність, зрада, зависть інших!

А той, хто склав свій скарб у небі, таких ворогів не страхається. Вкінці, чим є скар­би цього світу з уваги на їх посідання? Вони дуже часто затроюють наше серце й осліплюють нашу душу. Бо де є скарб наш, там буде і серце наше.

Якщо наш скарб є туземний, тоді й наше серце змате­ріалізоване, слабке, понижене, кормиться не раз низькими, змисловими приємностями. Навпаки, людина, що трудиться для прослави Бога і складає свій скарб у небі, має серце шляхетне, щире, повне доброти і любові. Амінь!

Софрон Мудрий

Недільна благовість. Проповіді на неділі і свята літургічного року. – Івано-Франківськ: Івано-Франківська Теологічна Академія, 2006. – 376 с.

Мт. 6:14-21

Прощення, піст, багатства

Все має свої правила. Хто чинить за правилами, має надію на успіх. Якщо спортсмен дотриму­ється правил тренування, сподівається на пере­могу у змаганні. Якщо будівельник будує дім за планом, не буде соромитися за свою роботу.

Все має свої правила. Хто їх дотримується, має шанс на успіх. Хто правил не дотримується, дуже ризикує і багато разів чимало втрачає.

Сьогодні, коли стоїмо на порозі Великого посту, Боже слово нам пропонує „правила” на той святий час. Засвоїти собі мистецтво прощення, правдивого посту і правильного розуміння зем­ного життя для нас дуже важливо, якщо хочемо досягнути в тому часі поступ у духовному житті.

Ось як про ці правила висловлюються Святі. Святий Йоан Золотоустий про прощення гово­рить: „Мало простиш – мало буде і тобі прощено; багато простиш – багато і тобі буде прощено. Простиш з цілого серця? Так і Бог тобі простить. Якщо простиш ворогові, можливо, його і зміниш на приятеля. Так само буде поступати з тобою Бог. Чим більше хтось згрішив проти нас, тим більше маємо спішити помиритися з ним, тому що примирення спричинить прощення ще біль­шої кількости наших гріхів”.

Святий Василій Великий також підкреслює силу щирого посту: „Хай би всі народи прийняли раду постити, з наміром вирішити свої проблеми, потім би вже нічого не перешкоджало тому, аби на землі запанував найглибший мир. Народи би вже не повставали один проти одного, і війська би не розтинались на шматки. На віддалених до­рогах би не підстерігали розбійники, в містах би закінчилися доноси, а на морі би не було піратів. Ціле наше життя би не було настільки наповне­не зітханнями, якби люди заховували піст. За­вдяки посту ми б знехтували бажанням осягну­ти багато грошей, надмірних речей та загальної схильности до воронування”.

А про добрі діла, про скарб на небі Святий Василій Великий говорить: „Як пізнати чи місто розвива­ється? Це можна побачити з множества товару, викладеного на ринку. А про землю говоримо, що багата, коли дає рясні гарні плоди. Так само й душа розважається, коли робить добрі діла”.

Чимало людей після закінчення посту конста­тують, що його знову пережили зовнішньо і фор­мально. Якщо однак приймемо правила, котрі нам сьогодні пропонує Боже Слово, переживемо цю пору з великою духовною користю. Не сміємо впасти у спокусу обмежити Великий піст тіль­ки стриманістю від м’яса в середу та п’ятницю. Правда, і так можна пережити піст, але яка буде з нього користь? Чоловік може купити для сво­єї дружини якусь дешеву біжутерію, а може їй подарувати і дорогоцінну коштовність. В обох випадках його дружина дуже радітиме. Але рід­кісна дорогоцінна коштовність говорить наба­гато виразніше про любов чоловіка. Час посту є для нас нагодою так само виразно показати свою любов до Спасителя. А це важливо. Адже Він – наше спасіння.

Майже тисячу років тому жив у південній Італії на горі Ґарґано великий святець Ніл. Зблизька і здалека до нього приходили люди, які шукали по­ради і втіхи. І молодий кесар Отто III, коли під час перебування в Римі дізнався про його велику свя­тість, забажав з ним зустрітися. Коли після роз­мови прощався зі святцем, сказав: „Проси собі від мене, що хочеш, сповню тобі кожне прохання!”

Святець приступив до кесаря, поклав йому руку на серце і сказав: „Пане мій, прошу тільки одну річ: спаси свою душу!”

Коли б хтось хотів описати наше завдання у Великому пості і своє бажання досягти цього, то це би були якраз ці слова: „Спаси свою душу!”

Усе має свої правила. Хто їх дотримується, має шанс на успіх. Засвоївши собі мистецтво прощення, істинного посту та правильного розуміння земного життя, ми успішно зможемо пережити цей піст і досягнути великий поступ у духовному житті.

Керуль-Кмец Мирон

Проповіді/Пер. зі слов. єром. Дам’яна Кічі. – Львів: Місіонер, 2008. – 280 с.

Мт. 25:31-46

День останнього і страшного суду

Дорогі брати і сестри! Одного разу розумний і досвідчений архітектор проходжувався уздовж скелястого побережжя моря. На краєчку скелі, яка наче звисала над морем, пишалась розкі­шно та гарна будівля-палата. Архітектор своїм досвідченим оком зауважив розколину в мурі. Звернувся він до власника тієї бу­дівлі, кажучи: „Уважай, цій гарній палаті грозить велика не­безпека. Вода надто підмулила, пошкодила фундаменти. Ске­ля, на якій знаходиться палата, кожної хвилини може потону­ти у морській глибині”. Власник лиш посміхнувся, зауважую­чи, що скеля стоїть уже незліченні тисячоліття, тож стоятиме далі, і пішов спокійно спати. Заснув він глибоким сном, з яко­го вже й не пробудився; бо ж тієї самої ночі розбурхані морсь­кі хвилі поглинули частину відірваної скелі разом з палатою.

Так і треба такому недбалому і легкодушному власникові! – скаже не один із нас, тим більше, що про можливе нещастя розумний архітектор його попередив. Дорогі брати і сестри! Чи іноді й ми так не поступаємо? Нас також премудрий Архітектор Всесвіту по­переджає в сьогоднішній Святій Євангелії, що світ і все, що на ньому, розсиплеться; що ріка часу і розбурхані хвилі життєвого моря підмулюють фундаменти нашого життя. А що ми на це? Чи, бува, не поступаємо подібно, як цей легкодушний власник прегарної палати? Замість того, щоб покладати наші надії, спря­мовувати наші бажання, складати наші скарби там, на висотах, у незнищенній твердині вічності творячи діла милосердя, живучи в постійній злуці з Богом, ми радше складаємо їх у цьому минущо­му світі, начебто він мав тривати вічно.

Одного дня приходить несподівано смерть і нищить, розвалює все. А прийде ще й день останнього і страшного суду! І що тоді станеться з нами? Це буде суд загальний, бо Господь має судити вселенну (Діяння 17:31). Суд страшний, бо прийде, як злодій уночі (2 Петра 3:10), і буде день гніву і об’явлення справедливого суду Божого (Рим. 2:5), й остан­ній, бо доля кожного визначиться на цілу вічність. Стануть люди на суд без огляду на заслуги, достоїнства, почесті, ознаки влади, слави й багатства, але з одним лише вибором: віра або невірство, святість життя або ганебність вад і беззаконства. Це буде суд без милосердя для того, хто не чинив діл милосердя! Прийде бо день, „коли всі, хто в гробах, голос (Христовий) вчують, і вийдуть ті, що чинили добро, на воскресіння життя. А ті, що зло чинили, воскреснуть на суд” (Ів. 5:29). „А той день же Господній прийде, як злодій; і тоді небо з шумом перейде, первні розпалені розтоп­ляться, і земля з ділами, що на ній, розпадеться”, – каже Апостол Петро (2 Петра 3:10). І коли так усе це має розпастися, якими ж слід нам бути святими в усьому нашому житті та в побожності, очікуючи та вижидаючи день Божого приходу?! „Нового ж неба і землі нової, згідно з обіцянкою самого Бога, очікуємо ми, в яких справедливість перебуває”, – додає ще той же Апостол (2 Петра 3:11-13).

Остаточна перемога Христа-Судді затріумфує найперше у воскресінні померлих. Пророк Езекиїл, описуючи своє видіння, каже: „вивів мене Господь у дусі і поклав мене серед долини. Долина ж та була повна костей… І промовив Господь: „Ось я введу у вас дух, і ви знов оживете. Я обкладу вас жилами, і ви поростете тілом; я вкрию вас шкірою, вкладу у вас дух, і ви знову оживете і зрозумієте, що я – Господь” (Єзекиїл 37:1,5-6). Це видіння Пророка здійсниться в час другого приходу Христа. Він бо відчинить гроби померлих і покличе всіх до нового життя. Всі мусять пізнати і визнати, що Він — Господь, Воло­дар Вселенної. В той час ніхто не зможе опертися Його могутньому слову. Всі мусять Його послухати, Йому підчинитись і наново прийняти тіло, яке по смерті покинули. Воно зотліло, розпа­лося в порох, його, може, розвіяли вітри. Але сила Господня наново злучить розсипані часточки.

Ця сила Христа-Судді затріумфує ще і в переміні Всесвіту. Бо, як каже Апостол, „земля з ділами, що на ній, розпадеться…”, а ми – „нового ж неба і землі нової, згідно з обіцянкою (Хрис­та), очікуємо… в яких справедливість перебуває” (2 Петра 3:10-13). Бог піддав усі створіння людині, щоб вони були для неї до­рогою до Нього. Але через свій бунт, несправедливість і пожад­ливість людина скривила цей шлях, вжила його для своїх, противних Богові, цілей. Що більше, людина віддалилась від прав­дивого свого Творця і Бога й віддалась створінням, наче б вони були її богом, її останньою ціллю, її усім. Тому-то вся природа, а з нею всі діла мистецтва і техніки, сплямлені брудом, нечестю і беззаконням людини, мусять очиститися вогнем Божої спра­ведливості. „Небо і земля минуться” з причини беззаконня лю­дей.

В день суду створіння злучиться з своїм Творцем й участь братиме в Його щасті. Всяке створіння наповниться Богом й не підлягатиме вже більше зіпсуттю і переміні. Тоді саме Бог стане „всім для всіх!”. День Божого суду – це день повної перемоги, день тріумфу Божої правди, покори, любові та ласки. День Хри­стовий – це день перемоги Його Церкви і віри святої, день тріу­мфу Святих Тайн, – терпіння для Христа і з Христом, перемоги Його молитви і діяння у людських душах.

Врешті, всемогутність і справедливість Божа затріумфує в останньому засуді, який Ісус Христос проголосить над людством. В день останнього суду зберуться перед ним народи всіх країн, усіх часів, від початку до кінця існування нашої плане­ти. Там знайдемося і ми з усіма тими, з якими доводилося нам співжити. Незбагненне світло Бога освітить найтаємніші діла людей. І цей суддя відділить добрих від злих, „як пастух відлучує овець від козлів”. Тоді Христос скаже до тих, що праворуч нього: „Прийдіть, благословенні Отця мого: візьміть у спад­щину царство, що було приготоване вам від сотворення сві­ту!” О, як потішаючими є ці слова для віруючих в Христа Ісуса. Він не скаже вже більше до нас: „Ідіть поміж вовків цього світу, чиніть покаяння, продайте все, що маєте, і роздайте вбо­гим, відречіться себе самих, терпіть гоніння, несіть хрест свій…” Ні, в день суду більше Ісус нам цього не прикаже. Він радше закличе: „Прийдіть, посядьте і вживайте в мирі славу, багатс­тва, щастя, яке приготовив вам Той, хто створив всесвіт, Той, хто є вашим Отцем, а ви – Його дітьми”. Які ж причини такого рішення? Про них говорить нам сам Спаситель: „Бо я був го­лодний, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чу­жинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хво­рий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене”. Ісус, хоч не виключає й інших заслуговуючих чеснот чи діл, од­нак йому на серці найбільше лежать діла любові ближніх, тому наводить їх як приклад, щоб цим підкреслити їх вагу і необхід­ність для осягнення вічного життя. Слова Господні „що ви вчи­нили одному з моїх братів найменших, ви мені зробили” – вка­зують нам шлях до вічного життя, у Царство Боже. Цей шлях такий простий і ясний.

Але Той самий всевідаючий і справед­ливий Суддя Всесвіту скаже до тих, що ліворуч: „Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові і ан­гелам його!” О, який страшний це засуд: бути відкиненим від джерела нашого щастя і Бога навіки! Геть від мене, прокляті! Чому ж такий суворий засуд виходить з уст ласкавого-милосердного Ісуса? А тому, бо каже Ісус: „Я голодував, і ви не дали мені їсти, мав спрагу, і ви мене не напоїли, був чужинцем, і ви мене не прийняли, нагим, і ви мене не одягнули, недужим і в тюрмі, і не навідались до мене!” Прокляті виправдуватися будуть: „Господи, коли ми бачили тебе голодним… чужинцем… недужим або в тюрмі і Тобі не послужили?” І знову ж Христос відповідає: „Істинно кажу вам, те, чого ви не зробили одному з Моїх братів найменших – Мені також ви того не зробили!” Скільки то між нами тих братів „найменших”, які потребують нашої допомоги, потіхи, нашого доброго слова, тепла, нашої любові тепла нашого серця, а ми їм цього жаліємо, не даємо! Чи ж і нам не боятися цього суворого засуду Божого? Бо любов до наших ближніх – це любов до Христа-Бога. І настільки любимо Бога, наскільки любимо наших ближніх чинною любов’ю й ділами милосердя, бо діла милосердя є умовою нашого спасіння.

А не­має у світі людини, яка не мала б нагоди чинити добро. Тож чинімо його завжди і всюди, і почуємо щасливий присуд Христа-Ісуса в день страшного суду: „Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від сотворення світу!” Амінь.

Софрон Мудрий

Недільна благовість. Проповіді на неділі і свята літургічного року. – Івано-Франківськ: Івано-Франківська Теологічна Академія, 2006. – 376 с.